Приязнь

Страница 15 из 17

Украинка Леся

Поки люди "йшли козака", поки поважно, по троє против одного, водили "чумака", Дарки не було видко. Вона трохи потопталась в "вальці" та й знов відстала. Але раптом музики врізали "гречки"; увесь передній ряд людей, найближчий до круга, захвилював колом, побравшися за руки, і зараз посеред кола замайоріла Дарчина голова, кружачи в парі то з парубоцькою шапкою, то з дівоцькою хусткою. Коло важко притупувало в лад музиці, раз по раз чоловічі голоси, розбиваючи жіночий дрібний спів на рівні частки, вигукували "сам п’ю, сам гуляю"… але кінець тої приспівки губився в швидкому диханні гурту, в тупанні кількох десятків ніг та в несамовитому гуркоті решітки. Коло розривалось, випускало одних людей, приймало других і знов оберталось живим колесом; пари єднались, розлучались, двоїлись, число їх росло в очах, вони кружляли і в колі, і поза колом, танець викочувався геть за ворота клуні і викидав деякі пари на двір, на вільне місце, і там вони літали, як буйні пчоли, що відбились на простір з тісного рою. Танець докотився до кутків, де кружляла дітвора, і до призьби коло пекарні, де сиділа стариня; тут музика запалювала гострим огнем невинні дитячі очиці і дратувала безсилі старечі ноги своєю непереможною, дикою силою. "Сам п’ю!.. Сам п’ю!.." — бухало уривчасто, мов важкі гупання збунтованої крові в жилах.

— Музика, ша! — гукнув раптом голос Качковського, та так зично, що скрипка й басоля зараз замовкли, мов урвали струни, тільки решітка ще загурчала сама, але зараз і її вгамував хтось, сіпнувши решітника за полу.

Танцюристі пари не встигли одразу спинитись, а ще кілька раз окрутнулись, поглядаючи здивовано на музик.

— Ну, годі вам крутитися! — крикнув на їх Качковський. — За панські гроші готові до вечора скакати!.. Ви, мужики, баби й парубки, ступайте на пекарню, там вам сам пан дадуть по порції, а ви, дівки, ідіть до ґанку, перед покої, паннунця вам пам’яткового подарують.

Качковський вимовив се таким самим грубим, начальницьким голосом, яким звичайно давав розпорядок на роботі. І зараз же юрба поділилась на два гурти, — більший сунув до "чорної" пекарні, а менший подався через вулицю на "білий" двір.

У пекарні, на стільці, коло чисто застеленого столу сидів молодший пан (старий не схотів і дивитися на ту комедію, що видумав на радощах його син). За ним на лаві засіло скілька панів гостей і мовчки пересміхувались межи собою.

Качковський спинив юрбу в сінях і почав упускати людей, по одному, по два в пекарню.

Семен Білаш поткнувся було в першу пару, але Качковський визвірився на нього впівголоса:

— Куди лізеш? Чи то нема старших від тебе?

Семен засоромлений сховався в гурт, а якийсь парубок вголос пожартував:

— А відомо, дядьку, по старшині батька в лоб!

— Ш-ша! — зашипів, як гусак, Качковський.

Дехто з молоді приснув, затуляючись долонею.

— Випий, діду, за паннине здоров’я, се вже їй шістнадцять літ скінчилось, вона у мене панна на виданню, — казав тим часом, пан, частуючи старого діда Ляша, що стояв перед паном, спершись на ціпок і притиснувши долонею почеплену на ціпок шапку. Дідова правиця так тряслась, що він на силу Божу влучив нею чарку, та й то розхлюпав половину горілки, несучи до рота.

— А дай, Боже, дай, Боже, — прошепотів дідок, зовсім не дочувши, що саме пан сказав, — дай, Боже, здоров’я і панові, й пані, і паничеві, і… і… — решта слів десь загубилась у кущастій сивій бороді старого.

Ляш хотів поставити чарку на стіл, але рука тіпнулась, чарка впала додолу й розбилась на скалки. Інші діди охнули з остраху, якийсь пан з гостей не втерпів і вголос промовив: — І пощо таку старизну скликати? — Качковський зробив люту міну, але пан, надзвичайно ласкавий з радощів, сказав тільки: — То nic, to nic, to szczęście[71]. Подайте другу чарку.

В тій заметні Мартоха, швиденько ткнувши Гапку на руки сусідці-кумі, промкнулася в двері повз Качковського, що проґавив її нечерговий вихід, вхопила з мисника малу скляночку з зеленого скла, звичайного мужицького "половинника" (Мартоха добре знала, де що стоїть у панській пекарні) і, приступивши до пана, подала йому того половинчика, обвинувши "для церемонії" краєчком фартуха.

— Ось-ось-о, прошу пана, порційка.

— Держи, бабо, — сказав пан і налив Мартосі горілки.

— Дай вам, Господи, і з роси, і з води, — приговорювала Мартоха, кланяючись раз по раз панові низько-низесенько, — щоби-сьте сих менин і на безрік діждали із паннунцею в щасті, в здоров’ї. І дай вам, Боже, із панійкою дочечку до року до вінця благословити…

— Спасибі, бабо, спасибі, дай, Боже! — перебив її втішно пан, думаючи, що "тост" уже скінчений.

Але Мартоха провадила далі:

— І дай вам, Мати Божа, зятейка багатого та й унучечків хороших, та й щоби паннунця в золоті ходили й на золоті їли, та й як золото ясне, щоб так було життя щасне! — Тут Мартоха почала хилити горілку маленькими-маленькими ковточками, кривлячись, теж "для церемонії", але не дуже; потім, лишивши трохи горілки на дні, підкинула бризками вгору, при тому вона не вимовила вголос, як то звичайно, бажання "вибрикувати" панні, тямлячи, що то було б якось незугарно, — кожний же й без слів тямить, против чого теє підкидання. Поставивши чарку на стіл, Мартоха втерлася, далі обережно, мов святощі, поцілувала пана в руку і тихим кроком подалась до дверей, спустивши очі і якось особливо підобгавши губи.

— Чи ба, запишалась, панська підлиза! — шепотіли молодиці. — Думає, підмастила, то вже панська ласка так і спливе на неї "і з роси, і з води"! Аякже!..

Пан обернувся до гостя, що найближче сидів, і промовив:

— А треба признати, що не раз у таких хлопських тостах трапляється якась наївна поезія, щось таке щире, дитяче… Poczciwy ludek[72], якби тільки ніхто його не баламутив…

Пан почастував ще кількох старих. Тії "промовили" далеко не з такою "поезією", як Мартоха, — заїкувались і мимрили. Пан прижмурившись подивився у сіни, — там бовваніло щось багато poczciwego ludku. Пан кивнув на Качковського.

— Слухай, коханку, ти вже тут сам їх дочастуй, бо я…

Пан, не договоривши, передав половинчика окономові і вийшов, а за ним і пани-гості. В сінях юрба, душачись до млості, дала панам широку дорогу.