Приятелі

Страница 8 из 9

Нечуй-Левицкий Иван

— Та він старий, але горілку добре п'є. Ось, бач! Якби люде не одняли оцих грошей, то він сьогодні пропив би їх з Ковалем та з Василем до останньої копійки,— сказав голова.

Устя зирнула на гроші. її взяла злість.

— Бодай вже побила лиха година і його, і пасинка. Що вже п'ють, то п'ють, ніде правди діть. День і ніч п'ють. Чи неділя, чи будень, вони все в корчмі. Мало не все добро затого попереносять з двора до шинку. Все сама та сама коло роботи: сама й жни, сама громадь, сама й вози, а вони все в корчмі. Я ж кажу, хто не по правді живе, тому не по правді й очі вилізуть. Мені вже сором і очі людям показувати.

— Та твій Кузьма й сьогодні в корчмі пив,— сказав голова.— Мабуть, пив і вчора, й позавчора, і в поле жать не ходив.

— Та він з пасинком вже три дні на поле не ходить. Одним одна б'юся коло того хліба; а вони понапиваються та десь блукають. Я вже три дні їх і в хаті не бачила. Василь ледащо, п'яниця... Ет! що вже й говорить. Я ж кажу, що неправдою достанеш, неправдою й піде.

— Та признавайся-бо, Усте, бо Кузьма вже признався. Це ми тебе так тільки, бач, питаємо,— сказав голова.

— Чого не знаю, не буду за те й казать. Бодай вже їх свята земля поглинула, як вони нівечать мій вік. Що неправдою придбаєш, те неправдою й піде.

— Знаємо, яка-то в їх неправда,— тихо сказав Коваль.

Устю пустили додому. Покликали Кузьму Гуляя.

— А що, Кузьмо! Твоя Устя вже розказала все чисто. Вона каже, що не Василь, а ти обікрав церкву,— каже батюшка.

"Я знав, що проклята все розкаже",— подумав Кузьма.

— Я? Борони мене боже! Чи то можна, щоб я на старість вчинив такий гріх? Хіба мені не треба помирать? Може, то й Василь: цього не скажу, а що не я, то нехай мене святий хрест поб'є.

Вивели Кузьму з волості й покликали Василя.

— А що, Василю; признавайся по правді, чи ти обікрав церкву, чи батько? Бо батько казав, що ти одбив замка й покрав гроші,— сказав голова.

— Хто? Батько казав, що я обікрав церкву?— крикнув Василь.

— Та батько ж,— сказав голова.— Коли хочеш, він тобі це в вічі скаже. Ось, бач, од батька й гроші одібрали.

— Цього не може буть,— гордо сказав Василь, і при тих словах в його ніби запалали чорні очі.

Знов привели Кузьму в волость.

Коваль промовив, обертаючись до кума:

— Тепер, Кузьмо, нема де правди діти: ми вже все знаємо, тільки не знаємо, чи ви вдвох крали, чи сам Василь. Та ти вже, бач, сказав, що Василь обікрав церкву. Скажи ж це Василеві в вічі, то ми тебе визволимо, і ти не підеш на Сибір, як ні в чому невинний.

— Та Василь же, а не я,— бовкнув Кузьма.

— То я, тату, обікрав церкву, а не ви? То я од вас таке чую?—крикнув Василь, опришкуватий, як присок.

Тато стояв, похиливши сиву голову й спустивши додолу тихі сірі очі.

— Бреше він!—крикнув Василь,— то він обікрав церкву. Беріть його, в'яжіть! Ось тут у його під шкурою на краї рукава зашито ще п'ятдесят карбованців! Піду я на Сибір, підеш і ти!

Василь посатанів. В його очі налились кров'ю. Губи побіліли, як папір.

Кинулись до рукава, разпороли шкуру, котрою був обшитий край рукава, і знайшли там дві асигнації по двадцять п'ять карбованців. Кузьма стояв ні живий, ні мертвий, блідий як смерть.

— Оце тобі, тату, дяка од мене за все. Ще як я був хлопцем, хто мене посилав красти огірки в чужі городи? Хто мене посилав красти гарбузи в попів город? Хто по-

3* 35

силав мене красти кавуни та дині на чужі баштани? Га? Хто? Ти, тату. Хто перший злигався з злодіями та й мене потяг до злодіїв? Хто мене посилав на ярмарки продавать крадені воли та коні, переводить крадене добро? Ти, тату, та твій приятель, гутянський шинкар Шмуль. Хто мене навчав обікрасти церкву? Ти, тату. Все ти. Через тебе я став злодієм. Через тебе я занапастив себе. Коли я піду на Сибір, підеш і ти. А ти все пив, та пив, та пропивав те добро, що я крав. Це ж тебе запагубила горілка, а мене запагубив ти, і ніхто більше.

Кузьма стояв, спустивши очі додолу, і тільки слухав, як син навчав батька.

— Тепер тобі, Василю, все одно не минуть кари,— обізвався батюшка.— Розкажи ж нам, як то ти обікрав нашу церкву? Чи вночі, чи вдень?

— Де там вночі? Вдень. Вночі було коли не прийдемо, то все ходить сторож. Так ми задумали обікрасти вдень: так і батько раяв. Люде в полі. Кругом тихо. Ми залізли в притвор, зачинились, та й давай майструвать.

— Чи пригодились же, Василю, мої обценьки?—обізвався Коваль.

— Авжеж! Твої обценьки шага варті. Якби не лом, ми б нічого не вдіяли,— сміливо сказав Василь.

— Скажи ж, Василю, хто вкрав у мене обценьки в кузні? Чи ти, чи батько?—спитав Коваль.

— Обценьки вкрав батько, як ти обернувся та дудлив воду з глечика,— сказав Василь.

— Нащо ж ти так понівечив скриню, поламав на тріски?— спитав титар.

— Бо довго не подавалась. Та й набрались же ми мороки коло неї.

— А що, була міцна?—спитав батюшка.

— Так, неначе зуби зціпила. Вже ми її ламали ломом з усіх боків, поки таки поламали. Господи, скільки ми по-поморочились коло неї! — сказав Василь зовсім спокійно ще й трохи з жартом.

— Там, Василю, були гроші в здорових листах. Чом ти їх не взяв?— спитав титар.

— Я думав, що то якісь непотрібні папірці. Шкода, що не знав, що то гроші.

— Хто ж ще з тобою крав?— спитав голова.

— Хтось крав, та не скажу. Я не такий дурний, як батько.

— Чом же ти не скажеш?— спитав батюшка.

— Тим не скажу, що не скажу. Коли вже злигався з людьми, то треба правди держатись та й язик держать за зубами. Про це й не питайте, бо не скажу.

— Може ти ще кого обікрав?—спитав батюшка та й засміявся.

— До цього вам нема діла. А от вас, батюшко, так ми таки думали обікрасти, та все якось не випадало.

— Чом же не випадало? —спитав батюшка й перестав сміяться, почувши, що в його коло серця стукнуло.

— Та так. Коли було прийдемо, то в вас все гості, та все до півночі світло горить. А раз прийшли й ломи принесли, а в вас все світиться. Так я й кажу: не випадає, та й годі. Батюшка не спить. Вліземо в хату, то ще й доведеться з батюшкою битись.