Лобкович (неспокійно). А що?
Антипович. Та все питає. Устина Марківна, здається, щось йому сказала.
Лобкович. Так?.. Ну, знов наша розвесела йде. Надокучила. Ходім у кабінет.
Ідуть направо.
Наспівуючи вбігає Ольга. Біжить до вікна, визирає. Входять: попереду Л і м а, позаду Устина Марківна. Ліма — дівчина років 25—26. Одягнена у все біле. Худорлява. Намагається триматись з повагою. Устина Марківна — тілиста, поважна жінка з твердими рисами.
Ліма (несе в руках глечичок на квітки і квітки). Вона могла б для цього вибрати інший деньї Не було ніякої потреби в день мого рождіння учиняти скандали в домі. Я розумію: це добра нагода зробити мені паскудство.
Устина Марківна. Які скандали, про які скандали говориш? Думай, що говориш.
Ліма. Я думаю, не турбуйся. Розуміється, скандал. Він напевне гнатиметься за ними, нажене біля нашого дому або ввірветься сюди саме тоді, як у нас зберуться. Дуже приємно і пристойно. Ще б пак. Розуміється, ні один порядний чоловік не хоче приходити до нас.
Ольга. Ну, один, Лімо, ходить. Можеш не клопотати собі голови. Вийдеш, нарешті, також заміж, вийдеш!
Ліма (спалахуючи). Аякже! Вийду! А надто, як дім буде повний любовниками моїх сестричок!
Устина Марківна. Олімпіадо! Замовчи мені!
Ліма. З якої речі я маю мовчати? З якої речі? Ви мене ображаєте, ви мені життя нівечите, а я мовчатиму?
Устина Марківна. Яке життя? Що верзеш? Хто тебе ображає?
Л і м а. Ти та твої дочки любі. З якої речі ти однімаєш у мене мою кімнату й оддаєш її Насті?
Устина Марківна. Настя з дитиною буде, казала я тобі? Зглянься ж, егоїстко!
Ліма. От, клопіт мені до її дітей! Мені теж треба повітря та світла. Ви готові мене в льох запроторити.
Ольга. О, тебе запроториш!
Л і м а. А ти мовчи там! Але май на увазі: я йому скажу, щоб забирався, коли він посміє тут зостатись. *
Устина Марківна. Олімпіадо, не казись. Рано ще тобі виганяти людей з хати. Свій дім заведеш, тоді кого хоч можеш виганяти. (Йде до вікна; дивиться).
Ліма. Сьогодні збираються мої приятелі. Я не хочу, щоб серед моїх приятелів були якісь... неприлічні люди. Ольга може в себе приймати своїх любовників, а я не маю бажання бачити їх у себе! Не маю! Це образа для мене і для моїх приятелів.
Ольга. Але ж і дурна, але ж і дурна! Це вона, мамо, через те хвилюється, що її приват-доцент, добродій Голубець, вважає нижче своєї гідності бути в товаристві разом із студентом. І це поступова, інтелігентна та й немолода вже дівчина. Мої гратуляції!
Ліма. Так, бути разом з альфонсами, це нижче його гідності.
Ольга. Лімка!!!
Ліма. А ти не кричи на мене! Розпутнице! (Шпурляє вазу на підлогу).
Устина Марківна. Ви показились? Замовчіть!
Швидко одчиняються двері направо, виходять Лобкович, за ним
Антипович.
Лобкович. Що сталось?
Ліма, плачучи, хапливо йде наліво.
Устина Марківна. Антипович, прибери. Нічого не сталось. Олімпіада вазу розбила. Можеш заспокоїтись.
Лобкович. Що сталось, я питаю?
Устина Марківна. Не кричи, будь ласка. Ольга, насмішкувато наспівуючи, йде за Лімою.
Лобкович. Я тебе питаю, що сталось?
Устина Марківна. Звичайна річ. Олімпіада нер-вується.
Лобкович. Чого вазу розбила?
Устина Марківна. Того, що їй так подобається. У вас же так.
Антипович з черепками виходить.
Лобкович. Ні з того ні з сього бить не буде. Устина Марківна. Людина здорова,— так, не буде.
Лобкович. А ти все на це звертаєш? Ти й Родіонові казала про Олімпіадину хворобу?
Устина Марківна. Що казала, то я вже знаю.
Лобкович. Казала? Одповідай! Мені треба знати.
Устина Марківна. Мало чого тобі треба. Мені он треба грошей для Насті; а ти що на це?
Лобкович. Ти навіщо кажеш Родіонові, що не від рами заслабла Марія? Га?
Устина Марківна. Бо не від рами.
Лобкович. Ти вважаєш на те, що ти робиш?
Устина Марківна. А ти хотів би, щоб я тебе виправляла? Так? Двадцять п'ять літ це роблю. Годі. Чуєш: годі! Все скажу йому. Про Олімпіаду брешеш; нічого ще не казала. Але скажу. І про Марію! І про батька твого. Ти дав їм свою гнилу кров, а я мушу тремтіти і все життя брехати дітям? За віщо? Що ти мені? Я благаю тебе: спаси дочку свою, дай їй грошей, хай вона їде кудись з дитиною. Десять тисяч. Дурницю прошу. Ти що на це?
Лобкович. Чужим людям грошей не даю.
Устина Марківна. Настасія — дочка твоя, а не чужа.
Лобкович. Ні Настасія, ні Ольга не мої дочки. Устина Марківна. Бо вони не хворі? Лобкович. Бо ти їх прижила з Калиновичем! Устина Марківна. Ти знов? Знов? Лобкович. Ти сама сказала.
Устина Марківна. Я б тобі ще не те сказала! Ти доведеш!
Лобкович. Що ж ти ще можеш сказати? Що й Родіон не мій син?
Устина Марківна. А-а, ти хотів би цього? Правда? Але вибачай, голубе, цього я тобі нізащо не скажу. Навіть таким способом ти хотів би купити собі спокій? Ні, Родіон — твій син. Чуєш? Твій. І ти сам це чудесно бачиш і знаєш. І Марія твоя. І Олімпіада. А Настасія й Ольга мої, в мене вдались і тільки через те не хворі.
Лобкович. Тільки через це?
Устина Марківна. А хоч би й не через! Страшний ти мені! Тридцять три роки ти мало не кожного дня катуєш мене цим, та / що: боюсь я тебе? Ти купив моє тіло, але волю й душу мою не купиш, ні. Ти знав, що я не любила тебе, як купував у мого батька, як же ти смів думати, що я буду вірною тобі? Я ж благала тебе: не тре-
Лобкович (ходить, мугиче). Неправда.
Устина Марківна. Що неправда?
Лобкович. Ти казала, що любиш. Сама продавалась, ніхто тебе не продавав. Потім придумала, що жертва. Для оправдання паскудства.
Устина Марківна. Я любила тебе?
Лобкович. Я цього не кажу. Розуміється, брехала, щоб купив тебе.
Устина Марківна. Ну, годі. Стара Пісня. Я тебе питаю: даси Насті грошей? Вона одніме дитину, і треба буде тікати за кордон.
Лобкович. Ні,— не дам.
Устина Марківна. Ба ні, даси! Даси! Примушу! Лобкович. Гляди — погано буде: Родіона не займай.
Устина Марківна. Кажу, даси. Сам прохатимеш, щоб взяла. Краще так дай.
Лобкович (раптом підходить до Устини Марківни. Грізно). Чий син Родіон?
Устина Марківна. Антиповичів. Буде з тебе?
Лобкович (хапаючи її за руку). Чий син, кажи!
Устина Марківна. Що, може, битимеш знов? Бий!
Лобкович. Уб'ю!
Устина Марківна. Убий, убий, а не скажу. Мучся, проклятий!