З кухні прибігли здивовані тато, мама і Валера.
— Ти диви! Чичиков заспівав! — вигукнув Валера — А я вже хотів його продавати.
Виявляється, Валера назвав Ціві-Тівіка Чичиковим.
Коли вони повернулися на кухню дообідувати, я сказав Ціві-Тівіку:
— Ти потерпи. Я тебе увечері випущу. Як вони поснуть, я дверцята відчиню. Зараз не хочеться ризикувати… Почну біля клітки возитися, а вони побачать і клітку так переставлять, що я й не дістану.
— Добре-добре! Я почекаю, — погодився Ціві-Тівік.
Та не так сталося, як гадалося.
Валера звернув увагу, що я балакаю з Ціві-Тівіком і витлумачив це по-своєму:
— Е! Здається, Грай хоче мені з'їсти Чичикова. Дзуськи!
І Валера приладнав до дверцят клітки маленький, але міцний висячий замочок.
Пробував я вночі одгризти його, пробував клітку розламати, але нічого не вийшло — не по зубах мені це діло було. Зажурилися ми з Ціві-Тівіком.
Ціві-тіві,
Знову сонце
Засвітило
У віконце!
Ціві-тіві,
Знов живу
Не у сні,
А наяву.
Знову буду
Я на волі —
В лісі, в лузі,
В буйнім полі,
Знов побачу
Рідний гай…
Ой, спасибі,
Любий Грай!
Знову буду
Я літати.
Знову буду
Я співати.
Ціві-тіві,
Тіллі-ті!
От щастить
Мені в житті,
Бо я вірних
Друзів маю,
І тепер
Я добре знаю —
Друзі виручать
Завжди
Із нещастя,
Із біди!..
Минали дні за днями, а випустити Ціві-Тівіка я ніяк не міг.
З Валерою стосунки мої зіпсувалися. Він весь час нацьковував мене на дітей, хотів, щоб я їх страхав, а я не хотів їх страхати. Я хотів з ними гратися. Лащився до них. І скоро з усіма дітьми у дворі подружився. Всі перестали мене боятися.
Валеру це дуже дратувало.
І якось він сказав батькам:
— Завтра приїжджа тітка. Хай забирає свого дурного кунделя в село. Він мені набрид.
Батьки не заперечували. Особливо мама. Вона понад усе любила чистоту в кімнатах і не могла дивитися, як я ходжу своїми лапацонами по її лискучому паркету.
У нас лишалася одна ніч. Треба було щось робити.
Квартира була на першому поверсі. Вікна розчинені навстіж — жарко.
Коли всі поснули, схопив я у зуби клітку з чижиком, через вікно — і навтіки.
Біг, біг, аж поки сили вистачило. З кліткою у зубах довго не побігаєш.
Почало світати, а я ще з міста не вибіг.
Що робити?
Вдень бігти не можна. Побачать люди — одберуть клітку, подумають, що вкрав.
Знайшов я оцей забутий напіврозвалений будиночок, затягнув сюди клітку через пролом у стіні, вирішив перечекати до ночі.
Вранці побіг по харчі, щоб чижик мій не охляв. Прибігаю, бачу — рудий котяра-хуліган катає клітку по всій кімнаті — чижик усередині вже ледь крильцями тріпоче.
Розгнівався я, пужнув котяру так, що він ледве ноги виніс. Думав, що вже й носа не поткне сюди. А він, бач, не кається…
Оце й всі мої пригоди.
А тепер ти розкажи, як тут опинився.
РОЗДІЛ X
Чик Чирикчинський дає пораду. Шпак Шпаченко. Добре знати іноземні мови.
"Хау ду ю ду, мадам Какаду!" Звільнення.
"Няв-няв!" Ще одне незаплановане звільнення. Прощай, Києве!
Коли журавлик закінчив розповідати про свої пригоди, він сказав:
— А тепер давайте думати, що далі робити. Бігти з кліткою в зубах — то не вихід. Рано чи пізно люди побачать і таки одберуть. Треба якось клітку відчинити. Я б спробував відімкнути замок дзьобом. Я колись таке робив, але дуже маленький замочок — не вийде. Знаєте що — почекаємо до ранку, а вранці я пораджуся з горобчиком Чиком Чирикчинським. Він дуже меткий, цей горобчик. Він щось обов'язково придумає.
— Ну що ж — давайте! — погодився Грай.
І Ціві-Тівік теж, звичайно, погодився. А що йому було робити.
До пізньої ночі гомоніли друзі. А потім поснули.
Вранці журавлик одразу ж полетів на дах до Чика Чирикчинського. Розказав йому все і попросив поради.
— Треба спершу подивитися, що і як, — поважно сказав Чик Чирикчинський.
Полетіли вони в будиночок. Журавлик познайомив Чика Чирикчинського з Граєм і з Ціві-Тівіком.
Горобець з усіх боків обдивився клітку, помацав дзьобом дротини, замочок і сказав:
— Так-так! Зрозуміло! Замочок без ключа дзьобом не відчинити — це факт. Але стривайте! Є у нашому будинку особа, в якої дзьобище, — гвіздки запросто перекусює, не те що дротини. Це мадам Какаду
— Так давай її попросимо, давай! — радісно вигукнув журавлик.
— Легко сказати попросимо, — зітхнув Чик Чирикчинський. — А як? Вона ж іноземка. З Австралії привезена. Ні бельмеса по-нашому не розуміє. Для розмови з нею перекладача треба, — горобець задумався. — А що, як попросити Шпака Шпаченка. Він бував за кордоном, мусить знати іноземні мови. Летимо до нього!
Шпак Шпаченко сидів на тичці біля входу в шпаківню і співав пісню кенаря Канарейченка (шпаки, як ви, певно, знаєте, вміють наслідувати голоси всіх пташок):
До-ре-мі-фа-соль-ля!..
Тьох! Тьох! Тьох!
Сіяли квасолю,
А вродив горох.
Шпак Шпаченко не вагався ні хвилини:
— Справа така благородна, що відмовитися не можу.
Полетіли вони втрьох до мадам Какаду. Побачитися з нею було неважко, оскільки ЇЇ клітка стояла на балконі.
Мадам Какаду, схопившись лапами за кільце, висіла в клітці догори хвостом — робила гімнастику йогів.
— Хау ду ю ду[1], мадам Какаду! — гречно привітався Шпак Шпаченко.
— Оу! Вері вел![2] — усміхнулася радісно мадам Какаду (вона давно ні з ким не говорила рідною англійською мовою).
Шпак Шпаченко тут же швидко заджерготав їй щось таке, чого вже ніяк не могли второпати ні журавлик, ні Чик Чирикчинський.
Мадам Какаду, перевернувшись хвостом донизу, тільки покивувала своїм величезним білим чубом і, раз у раз роззявляючи дзьоба, скрикувала:
— Оу! Йєс!.. Иєс!.. Оу!..[3]
Коли Шпак Шпаченко закінчив, заджерготіла вона.
Шпак Шпаченко обернувся до журавлика і Чика Чирикчинського і переклав:
— Мадам Какаду сказала, що вона, звичайно, з радістю допоможе, але для цього треба одчинити її клітку, а хазяїна нема дома. Він прийде з роботи тільки ввечері. Доведеться зачекати.
— Ой! Це ж так довго! — скрикнув журавлик. — А чи не можна, щоб я відчинив клітку?
Шпак Шпаченко і мадам Какаду знову заджерготали, і Шпак Шпаченко переклав:
Мадам Какаду не хотіла б ображати хазяїна. Вона його дуже поважає. Але якщо ти обіцяєш потім знову замкнути клітку, щоб хазяїн нічого не помітив, тоді можна.