Змагатися проти таких аргументів — ніяково було. Дяк тим часом, узявши картуза, підняв його поверх голови і мовив:
— Добро!
— Непомірний, — каже Панько, — великий....
Дяка й се не збентежило.
— З великого, — мовив він, — не довго зробити менший: узяв клоччя, чи паперу, напхав за околичку й припасував саме по голові.
— Беріть коповика! — каже Панько.
— Менш карбованця нічого.
— Нехай буде ні по чиєму, а по моєму, — вмішався Лейба, — трояк і могорич!
— Не будемо сватами, — відповів дяк, запхав картуз за пазуху й суворо сів на лавці. Ми тямили, що дяк умовився з Лейбою здерти за картуза і стали на тому, щоб більш коповика ні копійки не давати. Та й грошей з нами було в обріз.
Мовчимо.
Дяк трохи згодя озвався:
— Шкода, Лейбо, що ти мене потурбував; ліпше було-б в господі сидіти та старих ніг не набивати... картуз, кому й не треба, дасть карбованця.
На се ніхто ні слова... Згодя дяк до нас:
— Ви що за люди? з яких ви?
— Студенти! — кажу.
— Студенти! — зумився дяк... — такі студенти... гм! значить і по латині вмієте?
— А ви тямите? — з серцем спитав у дяка Панько. Дяк випрямився струною, закинув голову вгору й гордовито відповів:— Я чи тямлю?! Я-б да не тямив! ах ти голово! я не з тих нових дяків, що по семинаріях лавки труть, та по-славянському навіть не втнуть гаразд. Аби де наскочив на титлу, так йому язик руба й стане... "Тпру-мну" та й збреше... Я в Луцькому кляшторі вчився; на попа готовився й був би попом, коли-б не велено було возсоєдинятися... Я був греко-уніятського обряду...
Ми поважно слухали, дяк се помітив і ще більш випрямився й каже:
— А ви думали як? Коли-б не возсоєдиненіє!.. Усіх возсоєдинили і мене не минули... Не можна було не возсоєдинитися... Тоді царював круль Микола: у того усі по струні ходили... А Бібіков, що був у Київі за генерал-губернатора! І!.. От вже був!.. Нехай його святий судить! нівечив людей... — Дяк глибоко зітхнув, сів на лавці й загадався... потім сумно похитав головою й мовив сам ніби до себе: "І кому воно треба було оте возсоєдиненіє!.. досі-б відколи я був попом. Наче у бога не однакові усі християни... Ох-ох!.." Знов помовчав, а потім: "Кажете: студенти... у сірячках... гм! нехай! а нуте-ж, коли ви студенти, ви втнете, що воно буде по нашому: Dominus vobiscum?
Я відповів.
— Добре... каже дяк, а ну ще отсе: Te Deum?
І на се відповів.
— Добре; та се ще мудрація не велика, може в костьолі який раз був, то й переняв. А ну-ж отсе, чи тямиш: Pater noster, quies...
А я за ним "Оче наш"...
— Так, так! Ну вчетверте та й годі: Diapara virgo, ave gratia...
І на сьому не помилився.
— Е! може й справді ви студенти...
— Гаразд, — кажу я, — та вже коли на те пішло, то я ще ліпше запевню вас. То ви у нас питали, а тепер ми у вас. А скажіть, як се буде по нашому...
— Годі, годі! — перебив мене дяк, — я з вами шуткома... ліпше давай по чарці.
Випили. Дяк знов за своє: кляштори та кляштори. Знати було, що у його прокинулися споминки давнини. А що, гадаю собі, коли-б заграти на його струну? Чи не пом'якшає дяк з картузом? Та почав річ про старосвітське духовенство, про козаччину, ще де про що. Бесіда моя видимо наливала свіжої сили в стару дякову душу... За годину він цілувався з нами й співав:
"Ой біда, біда чайці небозі,
Що вивела діток при битій дорозі" ..
Далі так розщедрився, що картуза подарував Панькові і може з цілу верству провів нас за царину. А Клим і Савка, хоч і чекали нас під корчмою, та, побачивши, що ми пішли з дяком, відкараскалися від нас.
За селом слово по слові — довідалися ми від дяка, що в село до них прийшла від начальства бумага, "що йтиме піша сарана", і велено постановити на шляху людей з мітлами, щоб пильно вартували й не пускали сарану.
— А чого то верховень бігає та проганяє прохожих з шляху? — спиталися ми та й розповіли, як він гнав нас.
— Верховень!.. то инша річ... бачте — єсть гутірка, що пани-ляхи захожуються проти москаля... дурні заходи, звісно, а колотнеча йде... Ото-ж знов є чутка й друга, що пани сподіваються якихсь емісарів.. Тямите, що то таке емісарія? Так і велено сочити і за панами. Й за емісарами... Так, може, верховень чи не взяв собі на гадку, що ви ті самі емісари...
— Мабуть ні, бо тоді-б арештував нас?
— На що?.. ні! наші люди не такі, щоб теє... стережуться, звісно, щоб самим не вскочити в халепу, а щоб теє, так ні... коли й надибав, — прогнав і годі; хоч би й на мене, і я так-би зробив... Відчепись від злого, то й буде благо...
— Одначе-ж, — кажу я, — а що, як ляхи почнуть бунтувати!
— Де їм!.. Не сила у їх... А коли почнуть справді, тоді инша річ... тоді в'яжи їх та до начальства... а доки ні сіло, ні пало, на що людей займати? Остеріг, прогнав і квит...
Другого дня, так як в обідню годину, допленталися ми до села К. Звідсіля до Київа нема й на день ходу. Ми собі й гадаємо: "Завтра на обід у Київ, спочинемо, та по завтрому вранці й за Десну". Отже сказано: "Тоді гоц, як вискочиш; поперед неводу не лови риби". Ми гадали собі по-людськи, а воно сталося біг зна по якому. Не обійшлося знов без пригоди! Або ми в такий лихий час вибрались з Київа, або яка мегера перейшла нам дорогу з порожніми відрами.
Село К. вельми невеличке — хат з п'ятдесят. Ні корчми, ні шинку, ні церкви в йому; тепер, кажуть, і там шинок завели. Взяла нас думка: де-б нам розжитися хліба й до хліба? Треба-ж попоїсти. Ще в царині довідалися, що усі люди на косовиці, хто косить, хто гребе, хто копиці кидає, а по господах на селі саме лишень мале та старе.
Пішли ми по хатах; нігде нема нам вдачі: в однім дворі сама малеча, діти: "без батька-матери — нічого не знаємо"; у другому стара баба каже: "радніша-б наділити прохожих хлібом, так-же в самих... святкуємо святої голодухи"; в третьому — те-ж свято... Зустріли якусь молодицю, по воду йшла; питаємося у неї:
— Де-б нам купити хліба?
— В нашому селі навряд чи є в кого на продаж, ідіть далі; до містечка недалеко, верстов сім, там у жидів усього добудете.
Сім верстов! Се-ж дві години ходу, як його не ївши!
Йдемо, бідкаємося. Аж ось біля одного двору під тином в холодку сидить старенька бабуся, куделю з вовни пряде. Бачимо: у неї таке добре, приязне личенько; ми до неї: прохаємо зарадити нам за гроші хліба та молока. Бабуся пильно на нас подивилась, наче що згадала собі, далі й каже: