Але ходили вони хутко. І тільки-но висовував Кріт свій ніс поверх грунту, як нікого вже й близько не було.
"Це справді схоже на острів Пітера Пена", — подумав Кріт.
Він чув розповіді про цю славетну особу і про острів, де нібито кожен ганявся за самим собою, мов хотів спіймати самого себе за хвіст.
Цієї ночі тільки вовків зовсім не було чути в лісі. Вся оця метушня здавалася їм якоюсь великою облавою мисливців. Тож вони позабивались у свої схованки і навіть носа не показували надвір.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ
Герцог Мандарин і жовта пляшка
Коли графині Черешні, сподіваючись на цікаве полювання, поїхали до лісу, барон Апельсин і герцог Мандарин залишилися єдиними господарями у замку. Якщо не рахувати челяді, на весь замок вони залишилися тільки удвох.
Відсутність господинь перший помітив герцог Мандарин. За своєю звичкою, він миттю скочив на підвіконня і почав погрожувати, що кинеться сторч головою і на смерть розіб'ється об підлогу, якщо… Але слухати його було нікому.
"Дивно, — подумав герцог, колупаючи пальцем у носі. — Чому так довго ніхто не біжить мені на допомогу? Може, я не досить голосно кричав?"
Він іще трохи поверещав, і знов ніхто не прийшов. Тоді він пішов до барона.
— Дорогий кузене, — сказав він, входячи до кімнати.
— М-м-м… — промимрив барон і виплюнув курячу кістку, яка стала йому поперек горла.
— Чули новину?
— А що? Може, до курника привезли нових курей? — жваво запитав барон.
Учора він з жахом дізнався про те, що поїв усю птицю, яка була при замку…
— Та які там кури! — розсердився герцог. — Ми залишилися тут самі-самісінькі. Нас кинули напризволяще! Замок спорожнів!
Ця новина стривожила барона.
— А хто ж приготує нам вечерю?
— Ах, вас тільки вечеря цікавить!.. А чому б нам не скористатися з відсутності наших любих кузин Черешень, щоб оглянути льохи під замком? Я чув, що там є вина найкращих сортів.
— Та що ви кажете? — обурився барон. — Нам подають на стіл найгірше вино, від якого мене щодня мучить гикавка!
— Ото ж бо й є! — сказав герцог. — Вас частують поганеньким вином, а найкраще тримають у льоху і п'ють собі потай.
Правду казати, герцога не дуже цікавило вино. Йому хотілося оглянути без перешкод підземелля. Він не раз чув, що десь там у стіні графині замурували скарби покійного графа Черешні.
— Коли це справді так, як ви кажете, то не завадило б поглянути, що там у льоху, — згодився ображений барон. — Наші кузини недобре чинять, приховуючи від нас свої найкращі вина. Ми повинні допомогти їм стати щедрішими. Я вважаю це найпершим обов'язком!
— То, може, краще відпустили б ви сьогодні вашого попихача Квасолю? — прошепотів герцог баронові на вухо. — Тоді ми лише удвох пішли б до льоху… Я сам везтиму вашу тачку.
Барон одразу погодився, і Квасоля одержав на цілий день відпустку.
Але ви запитаєте, чому, ж герцог не пішов до підземелля сам-один, якщо він хотів знайти заховані скарби? А тому, що коли б їх там застукали, він міг би звернути все на барона Апельсина. Він заздалегідь придумав таке виправдання:
"Мені мимоволі довелося супроводити барона. Його страшенно мучила спрага, і він шукав вина".
Все це герцог добре продумав і повіз тачку, на яку барон поклав своє черево. Тачка була страшенно важка, та, на щастя, їм треба було спуститися лише на кілька східців униз.
Про те, як вони будуть вилазити назад, герцог поки що не клопотався.
"Якось-то буде", — подумав він.
Під вагою баронового черева тачка так швидко покотилася вниз східцями, що, коли б нижні двері були зачинені, барон і герцог розбилися б ущент. На їхнє щастя, двері були розчинені навстіж, і герцог помчав поперед тачки між двома рядами величезних барил, загромаджених тисячами найрізноманітніших пляшок, які поприпадали пилом.
— Стійте! Стійте! — кричав барон. — Бачите, яка тут благодать!
— Далі, вперед! — відповів герцог. — Там далі є ще кращі вина.
Барон тільки ледве встигав очима кліпати, як праворуч і ліворуч миготять цілі полиці барил, батальйони пляшок, барилець, бутлів, баклаг… Він мало не плакав.
— Прощайте, прощайте, мої любі! — зітхав барон. — Прощайте, не можу всіх вас випити!
Нарешті герцог відчув, що тачка котиться повільніше і вже можна спинитися. До того ж він помітив збоку вузький прохід між барилами і в кінці його — невеличкі дверцята.
Барон зручно вмостився долі, простягав руки праворуч, ліворуч, хапав по дві пляшки зараз, затички витягав зубами. А зуби у нього від безупинного жування були мов залізні. І барон пив, пив і пив, вихиляв пляшку за пляшкою. Спинявся тільки для того, щоб відсапнути.
Герцог трохи подивився на нього, а потім тихцем ступив до маленьких дверей.
— Куди ж ви йдете, дорогий кузене? Чому не хочете пригоститися винцем? — запитав барон.
— Я шукаю для вас вина найкращої марки. Он, здається, уже знайшов.
— Спасибі вам за ваші турботи, — пробулькотів барон, захлинаючись вином. — Ви напоїли спраглого, то й самі ніколи не вмрете від спраги.
Дверцята, які знайшов герцог, були без замка.
— Дивно, — крізь зуби пробурмотів герцог. — Може, тут є якийсь потайний замок?
Сантиметр за сантиметром оглядав він дверцята, шукаючи потайного замка, але так нічого і не знайшов. Дверцята не відчинялися.
Тим часом барон уже спорожнив пляшки, які були в нього під руками, і теж посунув у той самий прохід, до дверцят. А герцог аж упрів коло тих дверцят.
— Що ви тут робите, любий кузене?
— Хочу відчинити оці двері. Гадаю, що саме за ними сховано найсмачніші вина. Я так хочу відчинити ці двері…
— Не варто так хвилюватися! Подайте мені краще он ту пляшку з жовтою етикеткою. Вам же це неважко, ви такий моторний. Мабуть, це якесь китайське вино, а я ніколи такого не куштував.
Герцог пошукав очима пляшку, яка сподобалася баронові. Побачив. То була така сама за розміром і формою пляшка, як і інші. Тільки кольором відрізнялася. На всіх пляшках були червоні етикетки, а на цій — жовта. Лаючи в думці пожадливість барона, герцог простяг руку, щоб взяти пляшку…
Дивно!.. Пляшка неначе приросла до полиці.
— Та вона немов свинцем налита! — здивувався герцог.
А коли смикнув дужче… таємничі дверцята поволі повернулися на завісах і відчинилися. Барон розгублено дивився на це все і раптом скрикнув: