— Якби мені не заманулося мати власну хату, то нічого б цього з нами не скоїлося…
— Та помовчіть трохи! — озвалася кума Динька. — Адже ж не ви запроторили нас до цієї тюрми.
— І нащо мені, старому, та хата? — бідкався далі кум Гарбуз. — Я б прожив під лавою у парку і нікому б не надокучав. Друзі мої, гукніть сторожу і скажіть, що я задарма віддам хатину Помідорові і скажу, де вона захована.
— Нікому і нічого ти не скажеш! — гримнув на нього майстер Виноградинка.
Скрипаль Груша сумно бринькнув по струнах своєї скрипки і прошепотів:
— То ти викажеш і кума Суницю…
— Ш-ш-ш! — зашипіла на нього кума Динька. — Не називайте імен, бо ці стіни мають вуха!
Вони всі здригнулися і глянули навколо. Та без свічки було так темно, що вони не побачили, чи справді є у стін вуха.
А ті стіни і справді мали вуха. Вірніш, тільки одне вухо. То була дірка, ніби таємний телефон, через який усі слова линули простісінько до кімнати синьйора Помідора. На щастя, у цей момент синьйор Помідор не підслухував, бо метушився біля хворого Вишеньки.
У тиші підземелля знов пролунала сурма мишачого війська, яке ішло в наступ. Миші вирішили будь-що захопити скрипку.
Щоб їх налякати, скрипаль Груша хотів знов заграти. Він притиснув скрипку підборіддям, натхненно змахнув смичком, і всі затамували подих. Не дихали досить довго, потім перевели дух, а скрипка мовчала.
— Що, не виходить? — спитав майстер Виноградинка.
— Та коли ж проклятущі миші з'їли півсмичка! — скрикнув і мало не заплакав Груша.
Справді, миші згризли майже весь смичок, лише кілька сантиметрів лишилося. Як відомо, без смичка грати неможливо, а мишаче військо вже наближалось, чулися їхні жахливі войовничі поклики.
— Ох, і все це з моєї вини!.. — знову зітхнув кум Гарбуз.
— Та годі тобі зітхати, — спинив його майстер Виноградинка. — Допоможи краще нам. Коли ти умієш так добре зітхати, то й нявчати, мабуть, теж зможеш.
— Нявчати? — образився кум Гарбуз. — І як у тебе язик повернувся жартувати в таку тяжку хвилину? А ще серйозна людина!
Майстер Виноградинка нічого не відповів і раптом так чудово занявчав, що мишаче військо враз спинилося.
— Няв, няв! — вів своє він.
— Ня-ав, ня-а-в! — жалібно підтягував скрипаль, ніби оплакуючи загибель свого смичка.
— Присягаюся пам'яттю мого діда, Пацюка Третього, короля усіх льохів і смітників, це нявкає кіт! — скрикнув генерал Довгохвіст і загальмував свій танк.
— Синьйоре генерале, нас зрадили! — зарепетував, підбігаючи, командир однієї колони. — Моя колона наткнулась на цілий загін котів, озброєних до зубів!
Насправді миші і в вічі кота не бачили, тільки страшенно перелякалися. А, як відомо, хто боїться, у того в очах двоїться.
Генерал Довгохвіст розгублено почухав хвоста. Він завжди так робив зі страху. Від цього його хвіст став такий куций, що миші-солдати тайкома звали його "генерал Куцохвіст".
— Присягаюся пам'яттю мого прапрадіда, Пацюка-Довгохвоста Першого, імператора усіх комор, що покараю зрадників! А тепер сурмити відступ!
Повторювати цей наказ не було потреби. Сурми засурмили відступ, і мишаче військо кинулося навтіки. На чолі свого війська втікав і сам генерал Довгохвіст, нещадно стьобаючи мишей, які тягли його танк.
Отак наші друзі переможно відбили напад ворога.
Вони вітали один одного з цією перемогою і раптом почули тоненький голосок, який кликав:
— Куме Гарбузе! Куме Гарбузе!
— Це ви гукаєте мене, Грушо?
— Ні, не я, — відказав той.
— А мені почулося, ніби мене хтось кличе.
— Кумо Динько! Кумо Динько! — знов пропищав той самий голосочок.
Динька обернулася до майстра Виноградинки:
— Майстре Виноградинко, це ви так тоненько пищите?
— Та ні-бо! І не збирався пищати. Я тільки чухаю собі потилицю, бо в мене аж голова свербить від однієї думки.
— Та це ж я, — знов пропищав голосок, — я, Полуничка!
— Де ж ти?
— Яв кімнаті синьйора Помідора і розмовляю з вами по його таємному телефону! Чуєте ви мене?
— Чуємо, чуємо!
— І я вас добре чую. Помідор зараз сюди повернеться. У мене є для вас звістка.
— Від кого?
— Від Цибуліно. Він каже, щоб ви не тривожилися! Надійтеся на нього, він визволить вас із в'язниці! Та не кажіть Помідорові, де сховано хатину кума Гарбуза! Тримайтеся стійко! Цибуліно все влаштує!
— Ми нічого нікому не викажемо і будемо чекати! — за всіх відповів майстер Виноградинка. — Але перекажи Цибуліно, хай поспішає, бо тут на нас напосідають миші, і хтозна, скільки часу ми втримаємося. Чи не можеш ти якось передати нам свічку і сірники? У нас був недогарок, але його з'їли миші.
— Зачекайте трішки, я миттю повернуся.
— Та вже ж зачекаємо, ніде не дінемось.
Через кілька хвилин знов долинув голос Полунички.
— Кидаю вам свічку! Ловіть!
Почувся шелест, і щось луснуло кума Гарбуза по носі.
— Є, є! — радісно закричав дідок.
То був пакуночок із свічкою і коробочкою сірників.
— Дякуємо тобі, Полуничко! — закричали всі хором.
— До побачення! Я втікаю, бо Помідор іде!
І справді, тої ж миті до кімнати увійшов Помідор. Він побачив Полуничку біля свого таємного телефону і страшенно розсердився.
— Що ти тут нишпориш?
— Я чищу ось цю мишоловку…
— Яку таку мишоловку?
— Ось цю… А хіба це не мишоловка?
Помідор радісно зітхнув. "Ото добре, — подумав він, — ця дурепа подумала, що то мишоловка".
Він так повеселішав, що навіть подарував Полуничці обгортку від цукерки.
— На, візьми собі,— великодушно промовив він, — можеш її облизати. Вона солоденька! Ще торік у ній була загорнута карамелька з ромом.
Полуничка вклонилася і подякувала:
— За сім років служби ваша милість дарує мені уже третю обгорточку від карамельки!
— От бачиш, який я добрий хазяїн, — сказав Помідор. — Служи як слід, і тобі буде добре.
— Еге, дають — бери… — відказала Полуничка, знову вклонилася і побігла собі.
Помідор задоволено потирав руки і міркував: "От тепер сяду біля свого телефону, в'язні, мабуть, розмовлятимуть про щось таємне. Може, від них самих я й почую, куди вони сховали оту кляту хатину!"
Але Полуничка вже попередила в'язнів. Коли вони почули, що Помідор повернувся і, мабуть, підслухує, то й почали лаяти його на всі заставки.
Кілька разів Помідор поривався гукнути: "Ось я вас!" Та він не хотів себе викривати, узяв і заткнув отвір телефону, тобто лійку.