Так минуло три жахливі дні й три жахливі ночі. Все містечко, нарешті, впало в безнадійний відчай. У кожного робота валилась з рук. Навіть щойно зроблене викриття, що власник корчми товариства тверезості потай тримав спиртні напої, не справило майже ніякого враження на людей, хоч факт був страхітливий. Коли Гекові стало легше, він обережно завів розмову про корчму і нарешті спитав, боячись найгіршого, чи не знайшли чогось у корчмі товариства тверезості, поки він хворів.
— Так,— сказала вдова.
Гек підскочив у ліжку, дико виблискуючи очима:
— Що? Що таке знайшли?
— Спиртні напої. Горілку… корчму закрили… Лягай, дитинко… Як ти мене налякав!
— Одне тільки мені скажіть, одне тільки… будь ласка. Хто знайшов? Том Сойєр?
Вдова залилася сльозами:
— Тихше, тихше, дитинко, тихше. Я вже казала: тобі не можна так багато розмовляти. Ти дуже, дуже хворий.
"Отже, нічого, крім спиртних напоїв, не знайдено. Коли б там були гроші, це зчинило б величезний переполох у місті. Значить, скарб втрачений назавжди… втрачений назавжди… Але чого це вона плаче? Дивно! Здається, чого б їй плакати?"
Ці думки важко ворушились у Гека в голові і так утомили його, що він заснув. Вдова сказала собі:
— Ось… він і спить, бідолаха. "Том Сойєр знайшов!" Коли б хто-небудь знайшов самого Тома Сойєра. У небагатьох є ще впертість і сили шукати твого Тома Сойєра.
Розділ тридцять перший
Заблудились у печері
А тепер повернімось до Тома й Беккі. Що робили вони на пікніку? Спершу вони бродили по похмурих закутках печери разом з рештою товариства. Відвідали вже знайомі їм дива печери, дива, що мали трохи вишукані назви, як-от: "Вітальня", "Собор", "Палац Аладдіна" та інші. Потім почали гратися в схованки, і Том і Беккі ретельно брали участь у цій веселій грі, але зрештою вона трохи набридла їм. Потім вони вдвох увійшли в кривулясту галерею, високо тримаючи свої свічки і розбираючи плутанину імен, дат, адрес і висловів, якими вкрито було скелясті стіни. Ідучи й розмовляючи, діти не помітили, як увійшли до тієї частини печери, де на стінах не було написів. Вони вивели кіптем свої імена на стіні під навислим каменем і рушили далі. Потім вони набрели на струмок, який, падаючи зі скелі і приносячи з собою вапно, на протязі століть утворив мереживну Ніагару з блискучого міцного каміння. Худенький Том легко протиснувся крізь вузьку щілину до цього водоспаду і освітив його свічкою, щоб зробити приємність Беккі.
Він побачив, що за водоспадом були круті природні східці, затиснені між вузькими мурами. Раптом честолюбне бажання відкрити нові місця охопило його. Беккі відгукнулася на його заклик, і вони, залишивши кіптем знак на камені, щоб легше було повернутися, вирушили робити відкриття. Діти довго йшли покрученим коридором то праворуч, то ліворуч, забираючись дедалі глибше в таємниче підземелля, зробили ще одну позначку і пішли в бічний коридор, шукаючи нових чудес, щоб розповісти про них там, нагорі.
В одному місці вони знайшли простору печеру, зі стелі якої звисали безліч блискучих сталактитів17 завдовжки й завширшки з людську ногу. Діти обійшли цю печеру навкруги, дивуючись і захоплюючись її красою. До печери вело багато коридорів; вони пішли одним із них і незабаром побачили чудове джерело, дно якого було вистелено сяючими кристалами. Басейн був у самому центрі печери; мури її підтримувалися рядом фантастичних колон, що утворилися завдяки з՚єднанню великих сталактитів і сталагмітів від безнастанного спадання крапель води протягом століть. Під склепінням цієї печери гніздилися цілі зграї кажанів, у кожній зграї по кілька тисяч. Світло стривожило їх, вони ринули вниз цілими сотнями і з огидним вереском стали люто кидатися на свічки. Том знав їхні звички й добре розумів, яка небезпека загрожує від цих істот. Він схопив Беккі за руку і вибіг разом з нею в перший-ліпший коридор, і добре зробив, бо один кажан загасив крилом свічку Беккі — саме тієї хвилини, коли вона вибігла з печери. Кажани довго гналися за дітьми, але втікачі щохвилини завертали в нові переходи і нарешті позбулися небезпечних тварин.
Невдовзі Том знайшов підземне озеро, туманні обриси якого зникали десь у темряві. Тому схотілося піти дослідити його береги, але він подумав, що краще спочатку сісти і відпочити. Тут уперше мертва тиша підземелля гнітюче вплинула на душу дітей. Беккі сказала:
— Ой, я і не помітила, але, здається, вже давно не чути голосів.
— А ти подумай, Беккі,— ми глибоко під ними. Я навіть не знаю, куди ми зайшли: на північ, на південь чи на схід. Ми не можемо їх чути.
Беккі почала турбуватися.
— А давно ми вже тут, унизу, Томе? Чи не краще повернутись?
— Так, я гадаю, що краще. Мабуть, краще…
— А ти можеш знайти дорогу, Томе? Тут такі криві ходи, у мене все в голові переплуталося.
— Я міг би знайти дорогу, коли б не оті кажани! Якщо вони загасять обидві наші свічки, що ми тоді будемо робити! Пошукаймо іншої дороги, щоб обминути їх.
— Гаразд, тільки б нам не заблудитись. Це було б так жахливо! — І дівчинка затремтіла, згадавши про цю небезпеку.
Вони повернули в якийсь коридор і довго йшли мовчки, зазираючи в кожний бічний хід, чи не здасться їм знайомим, але ні, то були невідомі місця. Щоразу Беккі вдивлялася в обличчя Тома, шукаючи в ньому чогось утішного, і Том весело говорив:
— Це ще не той, яким ми йшли, але ти не турбуйся, ми зараз дійдемо до того.
Та з кожною новою невдачею він дедалі більше занепадав духом і незабаром почав звертати в перші-ліпші завулки, все-таки сподіваючись знайти потрібну дорогу. Він усе ще казав: "Все гаразд", але на серці йому було так важко, що слова його звучали так, ніби він казав: "Усе пропало". Перелякана Беккі притулилася до нього і щосили намагалася стримати сльози, але вони лились і лились. Нарешті вона сказала:
— Томе, нічого, що кажани. Вернімося тією дорогою. А то ми заплутаємось дедалі більше.
Том зупинився.
— Слухай! — сказав він.
Глибока тиша. Така глибока, що вони чули своє дихання. Том гукнув. Голос його пролунав у порожніх провулках і завмер в далині легеньким звуком, що нагадував глузливий сміх.
— Ой, Томе, не гукай більше. Це так страшно! — сказала Беккі.