Томові дні були днями слави й радості, але його ночі були повні жаху. Індієць Джо затьмарював усі його сни і загрожував йому лютою помстою. Ніякі спокуси не могли витягти хлопця з дому після заходу сонця. Бідолашний Гек перебував у такому самому стані тривоги і страху, бо Том увечері напередодні суду розповів усю історію оборонцеві Поттера, і Гек страшенно боявся, що його причетність до цієї справи стане відомою, хоча втеча індійця Джо й звільнила його від гіркої потреби свідчити на суді. Крім того, він упросив адвоката тримати цю справу в таємниці, але що ж? Після того, як совість погнала Тома вночі до адвоката, примусила його розтулити уста, скуті жахливою присягою, і розповісти про страшну справу, Гек майже втратив віру в людство.
Вдень, слухаючи слова подяки від Поттера. Том радів, що все розповів, а вночі він шкодував, що не втримав язика за зубами. То він боявся, що індійця Джо ніколи не піймають, то боявся, що його піймають. Він був певний, що зітхне спокійно тільки тоді, коли на власні очі побачить труп цієї людини.
Обшукали всю округу, обіцяли нагороду за голову злочинця, але так і не знайшли його. Із Сент-Луї приїхав диво-всезнайка, поліцейський шпиг. Він нишпорив, нюхав, хитав головою і досяг того дивовижного успіху, якого звичайно добиваються люди його професії, а саме: він оголосив, що "знайшов нитку". Але ж не можна повісити "нитку" за вбивство, і тому, коли детектив поїхав додому, становище Тома не змінилось, і він, як і раніше, почував себе в страшній небезпеці.
Дні минали поволі, і з кожним днем тягар тривоги, який пригнічував Тома, помалу зменшувався.
Розділ двадцять п՚ятий
Пошуки закопаного скарбу
В житті кожного нормального хлопчика настає пора, коли він зазнає непереможного бажання копати землю, щоб знайти сховані скарби. Це бажання охопило одного дня й Тома. Він вирушив шукати Джо Гарпера, але не знайшов його. Потім він подався до Бена Роджерса, але той пішов ловити рибу. Нарешті натрапив на Гека Фінна. Гек Кривава Рука — отой відгукнеться! Том повів його в таке місце, де ніхто не міг їх підслухати, і там відкрив йому свої наміри. Гек погодився. Гек був завжди згодний взяти участь у кожній справі, яка обіцяла розвагу і не потребувала грошових витрат. Часу в нього було так багато, що він навіть не знав, де його подіти, і, звичайно, не міг би сказати, що його час — гроші.
— Де ж ми будемо копати? — спитав Гек.
— О, майже всюди.
— А хіба скарби всюди сховані?
— Звісно, ні, Геку. Вони закопані в різних місцях: іноді — на островах, іноді — в скринях, під самим кінцем гілки старого дерева, саме в тому місці, де тінь падає опівночі; але найчастіше під будинками, де живуть привиди.
— А хто ж закопує?
— Розбійники, звісна річ. А ти думав — хто? Директори недільних шкіл?
— Не знаю. Коли б я був на місці розбійників, то я б грошей не закопував. Я б тратив їх і веселився.
— Я теж. Але розбійники так не роблять. Вони завжди закопують їх у землю.
— А потім повертаються за ними?
— Ні, вони гадають повернутися, але потім здебільшого забувають прикмети або ж помирають. І ось минає довгий час, а скарби лежать там та іржавіють. А потім хтось знаходить старий, пожовклий папірець, де зазначено прикмети скарбу, та й папірець цей треба розшифровувати цілий тиждень, бо в ньому здебільшого закарлючки та ієрогліфи.
— Іро… що?
— Ірогліфи… різні малюнки… кривульки, що начебто нічого не означають.
— А ти знайшов отакий папірець, Томе?
— Ні.
— А як же ти пізнаєш прикмети?
— Не треба мені ніяких прикмет. Розбійники завжди закопують скарби під таким будинком, де живуть привиди, або на островах, або під зогнилим деревом, одна гілка якого стирчить над землею. Ми вже трохи пробували копати на Джексоновім острові і ще раз можемо спробувати. А старий будинок, де водиться нечиста сила,— за річкою. І ще є там купа дерев з сухими гілками.
— А скарб є під кожним деревом?
— Ач чого захотів! Звичайно, ні!
— То як же ти довідаєшся, під яким копати?
— Будемо копати під усіма.
— Слухай, Томе, це ж забере ціле літо.
— То й що? А уяви собі, що ми знайдемо бронзовий казан з цілою сотнею доларів, покритих іржею, або зогнилу скриню, повну брильянтів. Як це тобі сподобається?
Гекові очі заблищали.
— Це здорово! Цього мені вистачить на все моє життя. Ти дай мені тільки моїх сто доларів, і не треба мені ніяких брильянтів.
— Гаразд! Але можеш бути певний, що я не кину брильянтів. Деякі з них коштують по двадцять доларів штука. І навряд чи є хоч один, що коштував би менше ніж долар.
— Невже?
— Слово честі, кожний це тобі скаже. Ти хіба ніколи не бачив брильянтів, Геку?
— Ні, щось не пригадую.
— А в королів цілі гори брильянтів.
— Та я ж не знайомий з королями, Томе.
— Ще б пак! От коли б ти поїхав до Європи, то бачив би цілу купу королів, так і стрибають.
— Так-таки й стрибають?
— Та ні. Навіщо їм стрибати?
— А що ж, ти сказав, вони роблять?
— Тю! Я хотів тільки сказати, що їх в Європі скільки завгодно. Навіщо їм стрибати? Вони там швендяють, як щось звичайне, як отой горбатий Річард…
— Річард? А як його прізвище?
— Нема в нього ніякого прізвища. У королів ніколи не буває прізвищ, тільки ім՚я.
— Та ну?
— Не буває.
— Може, їм і подобається, щоб їх звали, як негрів, одним тільки ім՚ям, але це мені зовсім не до смаку. То скажи, Томе, де ми будемо копати?
— Та ще не знаю. Хіба почати з того старого, гіллястого дерева, що стоїть на пагорку за річкою? У нього якраз одна гілка суха.
— Гаразд.
Вони дістали скалічене кайло та лопату і вирушили в похід. Іти треба було три милі. Прийшли вони червоні, захекані і розтяглися в холодку найближчого ясена, щоб відпочити й покурити.
— Мені це подобається,— сказав Том.
— І мені.
— Слухай, Геку, якщо ми знайдемо тут скарб, що ти зробиш з своєю часткою?
— Ого! Я щодня купуватиму пироги з м՚ясом і склянку содової води, а коли приїде цирк, ходитиму щодня до цирку. Ото вже весело поживу!
— Ну, а ти нічого не відкладеш про запас?
— Відкладати? Навіщо?
— Як навіщо? А щоб вистачило на майбутній рік.
— О, це ні до чого. Коли я не витрачу грошей, все одно батько повернеться колись додому і забере їх. А вже після нього не поживишся. Будь певний, все очистить. А що ти зробиш з своєю часткою, Томе?