Вона заплакала й пішла геть.
Альфред побіг за нею, намагаючись утішити її, але вона сказала:
— Іди і залиш мене саму! Я тебе ненавиджу!
Хлопець зупинився, не розуміючи, що він їй зробив: адже вона обіцяла, що всю перерву розглядатиме з ним малюнки — і раптом пішла плачучи. Альфред зажурено попрямував у порожній клас. Він був збентежений і розгніваний… Він легко догадався, в чому річ: дівчина розмовляла з ним лише для того, щоб подражнити Тома Сойєра. Зрозумівши це, він знову відчув ненависть до Тома, йому захотілося вигадати щось, щоб нашкодити ворогові, але без риску для себе. Саме в цей час він побачив Томів підручник. От нагода!
Альфред з радістю розгорнув книжку на тій сторінці, де був заданий урок, і залив усю сторінку чорнилом. Беккі саме цієї хвилини зазирнула у вікно з двору і побачила, що він зробив, але сховалась швидко непомічена. Вона побігла додому, сподіваючись зустріти Тома й розповісти йому про книжку. Том зрадіє, буде їй вдячний, і всі незгоди закінчаться. Але на півдорозі дівчина змінила свій намір: вона пригадала, що Том навмисне не звертав на неї уваги, коли вона говорила про пікнік. Ця згадка викликала у неї пекучий сором і обпалила її наче вогнем. Так Томові й треба — вирішила вона. Хай його відшмагають за попсовану книжку, їй байдуже: вона ненавидить його і все життя ненавидітиме.
Розділ дев՚ятнадцятий
"Я не подумав"
Том прийшов додому в похмурому настрої і з перших же тітчиних слів зрозумів, що тут його горе не зустріне співчуття.
— Томе, я з тебе шкіру здеру!
— Тітонько, що я зробив?
— Ти ще питаєш. Я, стара дурепа, йду до місіс Гарпер і думаю, що вона, як і я, повірить усій цій нісенітниці про твій сон, і що ж виходить? Виявляється, її Джо розповів їй, що ти в той вечір просто пробрався сюди й підслухав нашу розмову. Не знаю, Томе, що вийде з хлопця, який так безсоромно бреше! Мені боляче подумати, що ти дав мені піти до місіс Сіріні Гарпер, щоб усі сміялися з мене, як з дурної,— і навіть не спробував мене утримати.
Цей погляд на речі був новий для Тома. Його ранковий жарт досі здавався йому дуже дотепною витівкою, а тепер він бачив, що вчинив нерозумно й бридко. Він похнюпився і не міг нічого сказати протягом цілої хвилини, але потім відповів:
— Тітонько, мені шкода, що я це зробив… але я не подумав.
— Ох, дитинко, ти ніколи не думаєш! Ти ніколи не думаєш ні про що, тільки про себе та свої ігри. Ти ж міг подумати, як прийти сюди з Джексонового острова вночі, щоб посміятися з нашого горя. Ти міг подумати, як заморочити мені голову брехнею про сон. Але ти ніколи не міг подумати про те, щоб пожаліти нас і розрадити — про це ти не подумав.
— Тітонько, я тепер розумію, що це було дуже погано, але я не хотів,— слово честі, не хотів. І тоді ввечері я прийшов зовсім не для того, щоб сміятися з вас.
— А для чого ж?
— Я хотів сказати вам, щоб ви не турбувалися… що ми не потонули.
— Томе, Томе! Я була б найщасливішою людиною в світі, якби могла повірити, що в тебе був такий добрий намір, але ти сам знаєш, що цього не було… і я це знаю, Томе.
— Було, було, даю вам слово честі, що було. Бодай мені з цього місця не зійти, було!
— Ох, Томе, не бреши… Це ж у сто разів гірше.
— Це не брехня, тітонько, це правда. Мені хотілося, щоб ви не горювали, от я й прийшов.
— Я віддала б усе на світі, щоб повірити тобі,— я б простила всі твої провини. Коли б це було так, я б навіть не шкодувала про те, що ти втік і вчинив стільки лиха. Але я не можу цьому повірити. Чому ж тоді ти не сказав мені, дитинко?
— Бачите, тітонько, коли ви почали говорити про панахиду, мені спало на думку, як буде гарно залізти в церкву і сховатися на хорах, звичайно, мені дуже схотілося, щоб так воно й було. Тому я поклав кору назад у кишеню і не сказав ні слова.
— Яку кору?
— Кору, на якій я написав вам, що ми пішли в пірати. Я так шкодую тепер, що ви не прокинулись, коли я поцілував вас, дуже шкодую — слово честі!
Суворий вираз обличчя тітки пом՚якшав, і в очах її раптом засвітилася ніжність.
— А ти справді поцілував мене, Томе?
— Авжеж поцілував.
— Ти певний цього, Томе?
— Звичайно, певний, тітонько.
— А чому ти мене поцілував, Томе?
— Тому, що я так вас любив тієї хвилини, і ви стогнали уві сні, і мені було вас так жалко.
Ці слова звучали щиро. Старенька не могла стримати тремтіння в голосі, коли сказала:
— Поцілуй мене ще раз, Томе! І… тепер іди до школи, і… більше не чіпай мене.
За хвилину Том уже йшов до школи, а тітка Поллі побігла до комори і витягла драну Томову куртку, яку він носив під час своїх піратських пригод. З курткою в руці вона зупинилась і сказала собі:
— Ні, краще не треба! Бідний хлопчисько! Я певна, що він збрехав, але то була свята брехня, свята,— бо нею він думав утішити мене. Я сподіваюся, що бог… я знаю, що бог простить йому, бо він збрехав від щирого серця. Але мені не хотілося б переконатися, що це брехня, і я не стану дивитись!
Вона відклала куртку і з хвилину думала; потім знов простягла до неї руки і відвела їх; нарешті вона наважилася, підбадьорюючи себе думкою: "Це добра, добра брехня… вона мене не мучитиме". І вона сягнула рукою в кишеню куртки. За хвилину вона вже читала рядки, нашкрябані Томом на шматку кори, і промовляла крізь сльози:
— Я могла б пробачити цьому хлопцеві мільйон гріхів!
Розділ двадцятий
Героїчний вчинок Тома
Коли тітка Поллі поцілувала Тома, на її обличчі було щось таке, від чого смуток у хлопця раптом зник, а на душі знову стало гарно і легко. Він пішов до школи, і йому пощастило: на самому початку Лугової алеї він зустрівся з Беккі Течер. Том завжди діяв за настроєм. Ні хвилинки не вагаючись, він підбіг до Беккі і сказав:
— Я вчинив сьогодні дуже погано, Беккі, і шкодую. Я ніколи, ніколи в житті більше не буду так робити. Давай помиримося… хочеш?
Дівчинка зупинилась і зневажливо подивилась йому в лице:
— Я буду вам дуже вдячна, якщо ви дасте мені спокій, містере Томас Сойєр. Я не хочу розмовляти з вами.
Труснула головою і подалася геть. Том був такий вражений, що навіть не встиг відповісти: "А кому ви потрібні, міс франтихо?" А потім було вже пізно. Тому він нічого не сказав, але страшенно розлютився. Він похмуро поплентався на шкільне подвір՚я, шкодуючи, що Беккі не хлопець і її не можна побити. В цей час вона саме пройшла повз нього, і він сказав щось уїдливе на її адресу. Вона відповіла тим самим, і отож вони зовсім стали ворогами. Розгнівана Беккі ледве могла дочекатися, коли ж знову почнуться уроки,— так їй хотілося, щоб Томові якнайскоріше всипали за попсовану книжку. Якщо в неї й була якась думка розповісти про вчинок Альфреда Темпля, то ця думка зникла після ущипливого жарту Тома.