От до цих непрохідних заростів і попрямував Жучок. Тут можна було, якщо пощастить, схопити гаву-піскуху або полівку, поласувати горішками. До пізнього вечора нечутно нишпорив він між кущами, то вилазячи на похилі гілки, щоб відкусити шишку, то спускаючись на землю, щоб розгризти її. Здавалося, між густого плетива гілок стелюка соболю не загрожує ніяка небезпека. Але з верхівки старої ялини за ним уже давно стежив великий вухастий пугач, який також полював тут на гризунів.
Наситячись горіхами, Жучок виліз з-під кошлатого куща і намірився був уже повертатися додому, коли несподівано гострі кігті боляче стисли його маленьке тільце й могутні крила підняли його в повітря. Безпорадно звиваючись, Жучок сповнив ліс деренчливим криком. Здавалося, йому три чисниці до смерті. Повільно летів пугач, вибираючи зручне місце для вечері.
Звичайно він поїдав жертву у високому лісі, але тепер, не маючи сил долетіти туди, вирішив розправитися з Жучком на виступі гострої скелі. Тримаючи здобич однією лапою, пугач спробував другою міцніше ухопитися за карниз скелі, та, мабуть, невдало схопив булькатий свою жертву. Не встиг він здійснити цей нехитрий трюк, як спритний соболь вивернувся, мов змія, і вчепився пугачу в шию. Безладно махаючи крилами, той поніс Жучка далі, а соболь дедалі глибше вгризався у шию ворога. З рани цвіркнула кров, зрошуючи груди птаха і бруднячи соболя. Втрачаючи сили, пугач почав знижуватися. Він летів уже над самою землею, зачіпаючи крилами чагарник, і, врешті, тицьнувся в мерзлу купину.
Здобувши таку незвичайну перемогу, Жучок насамперед відокремив голову птаха від тулуба, а потім, сховавшись під коріння старої вільхи, став зализувати рани.
Наступного дня він розшукав задубілого пугача і з апетитом з'їв мало не половину птаха. Декілька днів ходив Жучок до пугача, аж поки від грізного ворога не залишилася купа м'якого сірого пір'я, а потім і воно зникло під товстим шаром свіжого снігу.
Минали дні. Важче й важче ставало Жучку добувати собі їжу. Глибокий сніг заважав під час руху, полівки не вилазили з нір. Жучок дедалі частіше ходив на старе згарище, поросле брусничапком, і викопував з-під снігу темно-рубінові ягоди.
Брусничник ріс на модриновому згарищі. Поодинокі сухі дерева, з яких давно облетіла кора, ще трималися за землю обвугленим корінням. У такому лісі було дуже світло, тому Жучок приходив сюди вночі. Широкі, вкриті густим хутром лапки його навіть у пухкому снігу провалювалися неглибоко й давали змогу ходити далеко в ліс. Казково гарна зимова ніч у світлохвойній тайзі! П'ятдесятиградусний мороз порозвішував на гілках дерев і кущів перлинове намисто, що спалахує зеленими іскорками при яскравому сяйві місяця. Прозоре густе повітря сповнене м'якого блакитного миготіння. У чорно-синій безодні неба шепочуться великі зірки. Тиша... Раптом лунає постріл — це тріснуло від морозу дерево.
Брусничник вабив до себе не тільки соболів. Рябчики, дикуші й великі, важкі тетеруки часто навідувалися сюди. Годувалися вони тільки вдень, а вночі спали долі, закопавшись у сніг. Дуже полюбляв Жучок м'ясо цих лісових курей, але не так просто розшукати ласу здобич.
До лунки, де спав рябчик, не було сліду. Птах "падав" у сніг прямо з дерева й тут-таки закопувався в нього. Тільки наштовхнувшись на лунку, можна було виявити під снігом сонька.
Посеред зими в глухому лісовому видолинку, де жив Жучок, з'явилися мисливці. Поставивши намет і встановивши в ньому залізну пічку, вони пустили своїх їздових оленів пастися на ягельник, а самі заходилися розставляти пастки. До яких тільки хитрощів не вдавалися промисловики, щоб обдурити соболя! Вони то підвішували на кущ шматочок смачного рябчика, а під ним клали пастку, притрушуючи її пір'ям, то засовували принаду в заглиблення між корінням, а біля входу маскували пастку. Чимало соболів потрапило до рук мисливців. Їхні пухнасті шкурки, складені в мішок, висіли на модрині біля намету. Не минути б лихої долі й Жучкові, коли б до мисливців не приїхав мисливствознавець. Після бесіди з ним мисливці почали ловити соболів живцем, щоб переселити їх у далекі угіддя Охотського узбережжя. Довелося знімати капкани і ставити натомість дерев'яні ящичні пастки, привезені мисливствознавцем, а для принади класти великі шматки лосячого м'яса.
Обходячи вночі свій район, Жучок натрапив на зяючий в снігу чорний квадратний отвір. Постоявши у роздумі біля входу і переконавшись, що небезпеки немає, Жучок вирішив поцупити шматок м'яса, невідомо ким залишений у дерев'яній "норі". Обережно ступаючи, він пробрався у пастку, але варто йому було доторкнутися до принади, як позаду з гуркотом впали дерев'яні дверцята й закрили шлях до відступу. Марно він шкріб і гриз дверцята пастки: вибратися на волю ніяк не вдавалося. Решту ночі Жучок провів у своїй в'язниці, метаючись по ній і не знаходячи порятунку. Наморившись, він без апетиту трохи з'їв мороженого м'яса.
Настав день. Не маючи можливості грітися під час швидкого бігу, Жучок став мерзнути. На його щастя, в пастці виявився величенький жмуток лосячої шерсті, яка згодилася йому не тільки як підстилка, а й як покривало.
Опівдні зарипів сніг під лижами мисливця. Охоплений жахом, заметався Жучок, коли людина, піднявши пастку, засунула її у лантух і відкрила дверцята. В одну мить вискочив бранець із пастки, але одразу ж потрапив у мішок і був притиснутий рукою мисливця. Міцно зав'язавши мішок із здобиччю, людина поклала його до рюкзака і, ставши на лижі, радо помчала до намету.
Жучок умів долати багато перешкод: прогризати лід, викопувати в землі нірку, перегризати коріння дерев, але прорватися крізь м'яку мішковину не зміг. Спочатку він люто кусав мішок, дер його лапами, але згодом, знесилівши, притих.
Принісши здобич у намет, мисливець не став виймати Жучка з мішка, а поклав туди шматочок м'яса і жменю мерзлого снігу замість води.
Кілька днів прожив Жучок у теплому наметі разом з мисливцями. Промисловики хотіли відновити живцем ще кілька соболів, але це їм не вдалося. Тоді вони вирішили зняти з Жучка шкурку — морочитися із живим соболем клопітно, але коли витягли його з мішка, були вражені на подив красивою темною шкуркою і лишили живим.