Народився Еріх Кестнер 23 лютого 1899 року у славному німецькому місті Дрездені. Батьки майбутнього дитячого письменника були людьми незаможними: батько працював робітником на одній із дрезденських фабрик, а мати порядкувала вдома, не відмовлялася від будь-якої роботи, аби заробити гроші на освіту синові — єдиній дитині в родині Кестнерів.
З перших же кроків по життю малий Еріх відчув уповні всі плюси й переваги такого "одиничного" становища, але не зловживав ними. Ось як сам письменник розповідав про це у своїй відомій автобіографічній повісті "Коли я був маленький": "Я був єдиною дитиною в родині, але не розбестився анітрохи і не почувався самотнім. Адже в мене були друзі! А їх ми знаходимо самостійно, на відміну від братів і сестер. Друзів ми вибираємо за власним бажанням і коли помічаємо, що помилилися, то можемо з ними й попрощатись. А от із сестрами та братами все по-іншому. їх, так би мовити, вам доставляють додому, і назад їх просто так не відішлеш…".
Отож, із своєї "одиничності" в сім’ї Еріх узяв для себе на користь такі майбутні риси характеру, як самостійність — а це, погодьтеся, дуже важливо, коли ти можеш вибирати й вирішувати сам, а не діяти за наказом, порадою чи підказкою інших! — та ще здатність бути справжнім другом.
З малих літ Еріх Кестнер вирішив стати вчителем. Цьому значною мірою сприяло те, що батьки його постійно здавали кімнату своєї невеличкої квартирки, аби в родині були додаткові кошти. А помешканцями, квартирантами в родині Кестнерів були переважно вчителі.
У тій же автобіографічній повісті, про яку я вже згадував, Еріх Кестнер пише про цей період так: "Я ріс у середовищі вчителів. Не у школі я зустрівся з ними вперше. Вони були у мене вдома! Я надивився на сині шкільні зошити й на червоне чорнило задовго до того, як сам почав писати й міг робити помилки… І коли дорослі, як вони полюбляють це робити, питали мене: "Ким ти хочеш бути?", я від усього серця вигукував: "Учителем!" Одне слово, ще не вміючи ні читати, ні писати, я вже хотів бути вчителем…".
Але що досить цікаво, за словами самого письменника, він "не вчити хотів, а вчитись! І зажадав стати вчителем лише для того, аби якомога довше зоставатись учнем… Справжні вчителі, покликані від народження, зустрічаються так само нечасто, як герої та святі…".
І Еріх Кестнер далі розповідає про зустріч, яка остаточно переконала його в тому, що все життя треба вчитися, навіть тоді, якщо ти сам — учитель! І хоча він обрав шлях дитячого письменника, бо не встиг закінчити учительську семінарію, з якої його забрали 1917 року на військову службу, але вчителем він, безумовно, був: адже можна вважати — і цілком справедливо та слушно! — що всі справжні дитячі письменники водночас є вчителями!
Так от, про зустріч, яка вразила Еріха Кестнера…
Якось письменник зустрівся із стареньким університетським професором, котрий нещодавно вийшов на пенсію. Кестнер поцікавився в нього, що він зараз робить.
У професора в очах спалахнуло почуття блаженства, і він вигукнув: "Учуся! Нарешті в мене для цього з’явився час!"
Як з’ясувалося, дідусь, що вже перейшов межу сімдесятиліття, щодня проводив у студентських аудиторіях, де дізнавався про нове для себе. Він годився в батьки викладачам і в дідусі — студентам, з якими стрічався на лекціях. Він був членом багатьох світових академій. Ім’я його з величезною повагою вимовлялось у багатьох країнах світу. Все своє життя він учив інших того, що знав сам. І от нарешті, на схилі життя, зміг і сам учитися того, чого не знав. І саме від такої фантастичної можливості старенький професор перебував на сьомому небі!
…Військова служба для Еріха Кестнера закінчилася 1919 року, і він продовжив освіту вже в університеті. Там він остаточно визначається зі своїм життєвим вибором — стати письменником, і починає писати вірші, оповідання, гуморески для дорослого читача. Але паралельно пробує писати і для дітей. І ось 1928 року з’являється на світ його перша дитяча книга "Еміль і детективи", яка відразу завоювала неабияку популярність як у дітей, так і в дорослих, ще й була досить прихильно зустрінута критикою. Можна стверджувати, що ця книга стала головною для самого її творця.
Далі Еріх Кестнер пише й видає для дітей книги "Антон і Кнопка" (1931), у тому ж році виходить повість "Тридцять п’яте травня", через два роки, 1933, — "Летючий клас", і всі ці непересічні твори так само користуються незмінною популярністю у малих читачів.
Слід згадати той факт, що письменникові за своє творче життя, яке він розпочав у 1927 році, довелося пережити дві світові війни та ще й прихід до влади у Німеччині фашистів, які навесні 1933 року наказали палити на вогнищах, що забуяли по всій країні, разом із книгами класиків і дитячі книжки Еріха Кестнера, а йому самому на тривалий час заборонили займатися літературною працею. Проте, навіть у ті чорні часи книга для дітей "Еміль і детективи" Еріха Кестнера до вогнища не потрапила, бо була настільки популярною у німецької дітлашні, що її не наважилися спалити навіть фашисти!
Мабуть, і ця фантастична реалія значною мірою підштовхнула Еріха Кестнера, не зважаючи на всілякі заборони, у 1935 році написати продовження пригод Еміля й видати його у тому ж році під назвою "Еміль і троє близнюків".
До речі, коли 1928 року з’явилася вперше книга "Еміль і детективи", її молодий автор уже мав за плечима досвід журналістської праці, тож не дивно, що Еріх Кестнер так яскраво змалював у повісті репортера, який, по суті, був його автопортретом: енергійний, спостережливий і дуже й дуже добрий! Таким письменник залишався в усіх своїх книжках для дітей, таким він був і в житті. А ще — він був блискучим оповідачем, витівником, жартівником і фантазером, справжнім духовним батьком цілої плеяди німецьких дитячих письменників зі світовими іменами. Зокрема, своїм учителем називав його Джеймс Крюс, також лауреат Андерсенівської премії, і такі нині всесвітньо відомі творці дитячої літератури, як Міхаель Енде й Пауль Маар.
Своє письменницьке кредо, свої життєві погляди й позиції Еріх Кестнер формулював у словах-роздумах: "Життя не суцільно рожеве або чорне, воно строкате. Є добрі люди і злі люди, і добрі часом бувають злими, а злі — добрими. Ми сміємось і плачемо, й іноді плачемо так, ніби вже більше ніколи не засміємося, чи від душі сміємося, ніби ніколи й не плакали. Іноді нам щастить, іноді — навпаки, а трапляється й так, що не було би щастя, так нещастя допомогло…" Такої точки зору на дійсність Еріх Кестнер і тримався протягом усього свого життя…