Наш відвідувач присоромлено всміхнувся.
— Нині в мене не так багато шилінґів, як колись, — мовив він. — Я й не сумнівався, що хулігани, які напали на мене, забрали з собою і гусака, й капелюх. Тому й не хотів марнувати гроші.
— Цілком природно. До речі, про гусака: нам довелося його з’їсти.
— З’їсти? — наш відвідувач схвильовано підхопився зі стільця.
— Він і так зіпсувався б. Але я гадаю, що он той гусак на буфеті, такої самої ваги й свіжий-свіжісінький, цілком замінить вам вашу втрату...
— О, звичайно, звичайно, — відповів містер Бейкер, полегшено зітхнувши.
— Щоправда, в нас збереглися ніжки, пір’я, воло та ще дещо від вашого гусака, тож, якщо хочете...
Бейкер щиро розреготався.
— Хіба що на пам’ять про мою пригоду, — відповів він, — хоча й не уявляю, навіщо мені можуть придатися рештки мого колишнього знайомого! Ні, сер, я гадаю, що краще обмежитися, з вашого дозволу, тим чудовим гусаком, якого я бачу на буфеті.
Шерлок Холмс промовисто поглянув на мене й ледь помітно знизав плечима.
— Тоді ось вам ваш капелюх і ваш гусак, — мовив він. — До речі, чи не могли б ви сказати мені, де ви дістали того гусака? Я дещо розуміюся на птиці, й мені рідко траплялися такі відгодовані гуси.
— Охоче, сер, — сказав Бейкер, що тим часом підвівся й сунув під пахву свого нового гусака. — Наше невеличке товариство відвідує корчму "Альфа" біля музею, — ми, бачте, проводимо в музеї цілісінькі дні. Цього року її власник, містер Віндіґейт, заснував "Гусячий клуб", кожен із членів якого сплачує щотижня кілька пенсів і одержує на Різдво гусака. Я вже виплатив усі належні пенси, а те, що було далі, вам відомо. Щиро вдячний вам, сер, бо ж не личить солідній людині мого віку ходити в шотландській шапочці.
Він уклонився нам обом з кумедною врочистістю й пішов.
— З Генрі Бейкером закінчено, — мовив Холмс, зачинивши за ним двері. — Цілком зрозуміло, що він про цю справу нічого не знає. Ви голодні, Ватсоне?
— Не дуже.
— Тоді пропоную перетворити обід на вечерю й негайно вирушити свіжими слідами цієї загадки.
— Я готовий.
Був морозний вечір, і нам довелося надягти пальта й закутати собі шиї шарфами. На безхмарному небі холодно сяяли зорі, й пара від дихання перехожих нагадувала димок від численних пістолетних пострілів. Наші кроки гучно й чітко відлунювали вулицями. Проминувши Вімпол-стрит і Гарлі-стрит, ми пройшли через Віґмор-стрит на Оксфорд-стрит і за чверть години були в Блумсбері, біля корчми "Альфа" — невеликої пивнички на розі однієї з вулиць, що вели до Голборна. Холмс відчинив двері корчми й замовив два кухлі пива рум’янощокому хазяїнові в білому фартусі.
— Пиво у вас, напевно, чудове, якщо воно не гірше за ваших гусей, — мовив він.
— Моїх гусей? — хазяїн удав здивування.
— Так. Півтори години тому я мав розмову з містером Генрі Бейкером, членом вашого "Гусячого клубу".
— А, так, так. Але бачте, сер, ці гуси не мої.
— Справді? Чиї ж вони?
— Я, бачте, купив дві дюжини гусей у Ковент-Ґардені.
— Невже? Я знаю декого з тамтешніх крамарів. У кого ж саме?
— Його звуть Брекінрідж.
— Ні, цього я не знаю. Тож за ваше здоров’я, господарю, й за добробут вашого дому. На добраніч!
— А тепер — до містера Брекінріджа, — сказав Холмс, застібаючи пальто, коли ми вийшли надвір, на мороз. — Пам’ятайте, Ватсоне, що на одному кінці нашого ланцюжка лише така мирна річ, як гусак, але на другому — людина, якій загрожує не менш ніж сім років тюрми, якщо ми не доведемо її невинність. Утім, можливо, що наші розшуки покажуть, що винна саме вона, але будь-що ми тримаємо в своїх руках нитку, яка вислизнула з рук поліції й випадково потрапила до наших. Тож дійдемо до кінця цієї нитки, хоч би й сумного. Тепер — напрям на південь, і кроком руш!
Ми перетнули Голборн, пішли вздовж Ендел-стрит і, поблукавши якимись закутнями, опинилися на Ковент-Ґарденському ринку. На одній з найбільших крамниць висів напис: "Брекінрідж". Її власник, чоловік із кобилячою щелепою та пещеними бакенбардами, допомагав хлопцеві зачиняти вікна.
— Добрий вечір! Оце так мороз! — мовив Холмс.
Крамар кивнув головою і запитливо глянув на мого друга.
— Гусей, як я бачу, розпродано, — вів далі Холмс, показавши на порожній мармуровий прилавок.
— Завтра вранці можете купити хоч п’ять сотень.
— Завтра вони мені ні до чого.
— Добре, кілька ще залишилося в отій крамниці, де горить газовий ріжок.
— Але мені порадили саме вас.
— Хто порадив?
— Господар "Альфи".
— Так, я йому послав дві дюжини.
— Чудові були гуси! Де ви їх дістали?
На мій подив, це запитання розсердило крамаря.
— Послухайте-но, — мовив він, задерши голову і вперши руки в боки, — на що це ви натякаєте? Кажіть навпростець!
— Я й кажу навпростець. Я хотів би знати, хто продає вам гусей, яких ви постачаєте "Альфі".
— От не скажу, й квит.
— Не скажете, то й не треба. Чого ви гарячкуєте через такі дурниці?
— Гарячкую? Ви б іще не так гарячкували, якби вам докучали, як оце мені! Я плачу добрі гроші за добрий крам, та й по всьому. Так ні-бо: "Де гуси?", "В кого ви купили гусей?", "Кому ви продали гусей?" Світ клином зійшовся на тих гусях, чи що, — такий галас через них зчинили!
— Мене не обходять ті, хто докучає вам із цими запитаннями, — мовив Холмс. — Не хочете казати, то й не треба. Але я розуміюся на птиці й навіть побивсь об заклад на п’ять фунтів, що гусак, якого я їв, годований у селі.
— От і пропали ваші п’ять фунтів: гусак міський! — вигукнув крамар.
— Не може бути! Нізащо не повірив би.
— Чи не гадаєте ви, що знаєтесь на птиці краще за мене, коли я торгую нею трохи не з пелюшок? Кажу вам, що вся птиця, продана в "Альфу", відгодована у місті.
— Ви ніколи не мене в цьому переконаєте.
— Тоді хочете побитися об заклад?
— Це означало б просто забрати у вас гроші, бо я впевнений, що маю слушність. Але в мене тут є з собою соверен, і я готовий закласти його, щоб провчити вас за впертість.
Крамар зловтішно посміхнувся.
— Принеси-но мені книги, Білле, — сказав він.
Хлопець приніс дві книги: одну малу, тоненьку, а іншу велику, засмальцьовану, й поклав обидві на прилавок під лампою.
— Ну, містере впертюху, — мовив крамар, — я думав, що продав сьогодні всіх гусей, однак наостанку до моєї крамниці заблукав ще один гусачок. Бачите оцю книгу?