— Тим краще. Тепер я називатиму вас не сестричкою, а мамою. Я вже давно мрію мати, як усі діти, маму. Тільки як ви змогли так швидко вирости?
— Це моя таємниця.
— Навчіть мене. Я теж хотів би трохи підрости. Який я малий: не більший від. головки сиру!
— Але ж ти не можеш рости,—заперечила Фея.
— Чому?
— Тому що дерев'яні чоловічки не ростуть. Вони з'являються на світ ляльками, живуть, як ляльки, і ляльками вмирають.
— Ох, як мені надокучило бути лялькою! — вигукнув Пі-ноккіо, стукнувши себе по голові.— Пора вже й мені стати людиною.
— Станеш, як заслужиш.
— Справді? А як заслужити?
— Дуже просто. Ти повинен звикнути бути хорошим хлопчиком.
— А хіба я не хороший?
— Де там! Хороші діти слухняні, а ти...
— А я неслухняний...
— Хороші діти охоче вчаться і працюють, а ти...
— А я, навпаки, байдикую і живу волоцюгою весь рік.
— Хороші діти завжди кажуть правду...
— А я завжди брешу.
— Хороші діти охоче ходять до школи...
— А мені про школу навіть думати гидко. Але відсьогод-ні я житиму зовсім по-іншому.
— Ти мені обіцяєш?
— Обіцяю. Я хочу стати хорошим хлопчиком і втіхою для свого батька... Де тепер мій бідний тато?
— Не знаю.
— Чи пощастить мені коли-небудь побачити і обійняти його?
— Сподіваюся, що так. Навіть певна.
Почувши це, Піноккіо незмірно зрадів, схопив руки Феї і почав гаряче їх цілувати. Потім підвів голову і, з любов'ю дивлячись їй в очі, спитав:
— Скажіть мені, мамусю: значить, це неправда, що ви вмерли?
— Мабуть, неправда,— відповіла усміхаючись Фея.
— Аби ви знали, як мені було боляче, як у мене спаслося горло, коли я прочитав: "Тут поховано..."
— Знаю, знаю. Тому я тебе й простила. Твій щирий біль показав мені, що в тебе добре серце. А діти з добрим серцем, хоча іноді й роблять капості і не слухаються старших, можуть стати хорошими. Завжди є надія, що вони стануть на добрий шлях. Тому я й прийшла сюди по'тебе. Я буду твоєю мамою...
— О, як це чудово! — вигукнув Піноккіо, підстрибуючи від радості.
— Ти слухатимешся мене і робитимеш завжди те, що я тобі казатиму.
— Добре, добре, добре!
— Відзавтра,— додала Фея,— ти почнеш ходити до школи. Піноккіо одразу трохи посмутнішав.
— Потім вибереш якесь ремесло або фах на свій смак. Піноккіо зовсім споважнів.
— Що ти там бурчиш крізь зуби? — незадоволево спитала Фея.
— Я думаю...— тихо промимрив дерев'яний хлопчик,—що зараз уже, мабуть, пізно йти до школи.
— Ні, паночку. Запам'ятай раз І назавжди, що вчитися ніколи не пізно.
— Але я не хочу вчитися ніякого ремесла.
— Чому?
— Тому що працювати дуже стомлива справа.
— Мій синку,— сказала Фея.—Всі, хто так каже, зрештою опиняються у в'язниці або в лікарні. Май на увазі, що кожна людина, яка з'являється на світ, мусить щось роби-, ти, працювати. Біда тому, хто стає неробою! Неробство — це найтяжча хвороба, її треба вилікувати негайно, змалку. Коли хто виросте неробою, вилікувати того вже неможливо.
Ці слова дійшли до серця Піноккіо. Він рішуче підвів голову й сказав:
— Я вчитимуся, я працюватиму, я робитиму все, що ви мені накажете. Одне слово, жити лялькою мені набридло, я хочу стати таким, як усі діти. Ви ж обіцяли мені це, правда?
— Так, я пообіцяла. Тепер усе залежить від тебе.
XXVI. ПІНОККЮ З ТОВАРИШАМИ ПО ШКОЛІ ЙДЕ НА БЕРЕГ МОРЯ, ЩОБ ПОБАЧИТИ АКУЛУ
Наступного дня, набравшись духу, Піноккіо пішов до школи.
Уявіть собі радість шибеників, коли до їхнього класу зайшов дерев'яний хлопчик! Знявся шалений регіт, який не вщухав ані на мить. Усі збиткувалися над ним: один виривав йому з рук ковпачок, другий смикав ззаду за куртку, третій тягся намалювати величезні вуса чорнилом йому під носом, а дехто навіть пробував прив'язати до його рук І ніг мотузочки, щоб змусити танцювати, як ляльку з театру.
Спершу Піноккіо майже не звертав уваги на ці витівки, але згодом терпець йому урвався, він повернувся до тих, хто найбільше допікав йому, і рішуче сказав:
— Слухайте, хлопці, я прийшов сюди не для того, щоб розважати вас, як клоун. Я поважаю інших І хочу, щоб І мене поважали.
— Молодець, чортеня! Сказано як по-писаному! — загорлали шибеники, зайшовшись нестримним реготом. Один з них, найнахабніший, простягнув руку, наміряючись схопити новачка за носа.
Але він не встиг цього зробити, бо Піноккіо з-під столу копнув нахабу черевиком по нозі.
— Ой, які тверді ноги! — скрикнув хлопець, розтираючи долонею синець.
— А лікті які — ще твердіші за ноги!—гукнув Інший, котрого Піноккіо штурхонув ліктем у живіт.
Так чи не так, але після цього самозахисту новачок здобув повагу і симпатії всіх хлопців у школі. Вони зразу полюбили Піноккіо, намагалися навперебій зробити йому щось приємне.
Вчитель теж не міг нахвалитись Піноккіо, такий він був уважний, старанний та розумний учень. Раніше за всіх він приходив до школи і йшов додому останній.
Єдиною вадою його було те, що він дуже заприятелював з найгіршими шибениками в школі, які уславилися тим, що не хотіли ані вчитися, ані взагалі робити щось корисне.
Учитель попереджував його щодня, добра Фея теж не раз нагадувала:
— Гляди, Піноккіо! Оці приятелі відіб'ють у тебе охоту до навчання та ще й, напевне, втягнуть у якусь халепу.
— Не бійтеся! — відповідав дерев'яний школяр, знизуючи плечима і постукуючи себе вказівним пальцем по лобі, що мало означати: "Я ще маю розум!"
І ось одного чудового дня по дорозі до школи він зустрівся з ватагою своїх приятелів. Побачивши його, вони загукали:
— Знаєш новину?
— Ні.
— До наших берегів припливла Акула, здоровенна, як гора.
— Справді? А може, це та сама Акула, що проковтнула мого бідолашного тата?
— Ми йдемо на берег подивитися на неї. Може, й ти підеш з нами?
— Ні, я піду до школи.
— Та навіщо тобі ця школа? Підемо до школи завтра. На один урок більше чи на один менше — однаково залишимося ослами.
— А що скаже вчитель?
— Хай каже, що хоче. За те йому й платять, щоб він базікав цілий день.
— А моя мама?
— Матері ніколи нічого-нічого не знають,— відповіли ці капосники.
— Знаєте, що я зроблю? —сказав Піноккіо.—Мені конче треба побачити Акулу з деяких особистих причин... але хай уже після школи.
— Йолопе нещасний! — накинулися на нього приятелі.— Невже ти думаєш, що така здоровенна рибина чекатиме, доки ти прийдеш подивитися на неї? Як тільки їй тут набридне, вона подасться геть звідси, і ти її більше ніколи не побачиш.