— Скажіть мені, будь ласка, чи є на цьому острові села, в яких можна було б попоїсти, не ризикуючи, що тебе самого з'їдять?
— Звичайно, є, —відповів Дельфін.—Та ще йзовсім близько від тебе.
— А як туди пройти?
— Підеш отією стежкою ліворуч, а потім прямо і втрапиш куди тобі треба.
— Скажіть мені ще одне: ви плаваєте вдень І вночі по морю. Чи не стрічався вам маленький човник, а в ньому мій тато?
— А хто твій тато?
— Він найкращий батько в світі, так само як я найгірший син, якого тільки можна собі уявити.
— У бурю, що шаленіла вночі,— відповів Дельфін,— човник Затонув,
— А мій тато?
— Його проковтнула жахлива Акула, яка вже кілька днів хазяйнує в наших водах і сіє довкола смерть і пустку.
— А велика ця Акула? — спитав Піноккіо, затрусившись від страху.
— Чи велика, питаєш? — вигукнув Дельфін.— Аби ти мав уявлення,яка вона, скажу, що вона більша, ніж п'ятиповерховий будинок, а паща в неї така широка й глибока, що туди легко сховається поїзд з паровозом.
— Ненько моя рідна! — перелякався дерев'яний хлопчик. Він швиденько одягся і знову звернувся до Дельфіна: — До побачення, синьйоро рибино. Пробачте, що потурбував вас. Щиро дякую вам за ласку.
З цими словами Піноккіо майже бігцем подався стежкою. Щоразу, почувши найменший шум, він з острахом оглядався назад, думаючи, що то за ним женеться жахлива Акула завбільшки з п'ятиповерховий будинок із поїздом у пащі.
За півгодини він дістався до маленького села, що називалося село Працьовитих Бджіл. На вулицях було повно людей, які поспішали в своїх справах. Усі працювали, в усіх була якась робота. Навіть із свічкою в ясний день тут не знайшов би нероби чи волоцюги.
— Ясно,— одразу промовив ледачий Піноккіо.— Це село не для мене. Я не народився для праці.
Тим часом його почав мучити голод, бо за цілу добу він нічого не з'їв, навіть жменьки пшона.
Що робити?
Було два способи вгамувати голод: попроситись на роботу або виканючити в когось якийсь сольдо чи шматочок хліба.
Просити милостиню він соромився, бо пам'ятав, як казяв батько, що жебрати можуть лише старці й каліки,, тобто справді, нещасні на цьому світі люди, які .заслуговують співчуття і підтримки, всі, ті, хто через хворобу або через старість не можуть заробити собі на хліб власними руками. Усі інші мусять працювати. А хто не хоче працювати і голодує, тим гірше для нього.
Аж ось на вулиці з'явився засапаний, спітнілий чоловік, він ледве тягнув два візки з вугіллям.
Піноккіо, побачивши по обличчю, що то ніби добра людина, підійшов і, опустивши від сорому очі, тихенько промовив:
Пожертвуйте, будь ласка, один сольдо, бо я вмираю з голоду.
— Я дам тобі не один, а чотири сольдо,— відповів вугляр.— Допоможи-но лише мені дотягти додому оці два візки з вугіллям.
— Ви мене дивуєте,— нахабно відповів дерев'яний прохач,— Майте на увазі: я ще ніколи не був ослом. Я ще зроду не тягав візків!
— Тим краще для тебе,— відповів вугляр.— Тоді, хлопче, якщо ти справді, помираєш з голоду, з'їж два, добрячих шматки власної пихи, та гляди, щоб тобі живіт, не заболів.
Трохи згодом на вулиці з'явився муляр, який ніс на плечі кошик з вапном.
— Пожертвуйте, добрий чоловіче, один сольдо бідному хлопчикові, що позіхає від голоду.
— Залюбки. Ходімо зі мною носити вапно,— відповів муляр,— і я дам тобі не один, а п'ять сольдо.
— Але ж вапно важке,—заперечивПіноккіо,—а янє люблю перевтомлюватися.
— Якщо ти боїшся перевтомлюватися, мій сину, то позіхай собі далі на здоров'я.
За півгодини пройшло чоловік двадцять: у всіх Піноккіо просив милостиню, але всі відповідали:
— Як тобі не соромно! Замість байдикувати на вулиці, пошукав би собі краще роботи і навчився б заробляти на хліб.
Та ось з'явилася гарна жінка, яка несла два глеки з водою.
— Дозвольте, тітонько, напитися з вашого глека? — попрохав Піноккіо, який уже знемагав від спраги.
— Пий, будь ласка, мій хлопчику,—сказалажінка,поставив-ши.глеки на землю. Піноккіо насмоктався води, як губка, і тихенько промурмотів, витираючи рота:
— Спрагу я вгамував. А як же мені вгамувати голод? Гарна жінка, почувши ці слова, зразу ж сказала:
— Як допоможеш мені донести додому оці глеки, я дам тобі добрячу скибку хліба.
Піноккіо зиркнув на глеки і не відповів нічого.
— А до хліба я дамтобі повнумиску цвітноїкапусти і поллю її олією з оцтом,— додала гарна жінка.
Піноккіо ще раззиркнув на глеки і знову нічого не сказав.
— А після капусти я дам тобі гарну цукерку з лікером. Перед такою спокусою Піноккіо вже не міг встояти І, нарешті зважившись, рішуче сказав:
— Добре! Я донесу вам глек додому.
Глек був дуже важкий, і Піноккіо, не маючи сили вдержати посудину в руках, поставив її собі на голову н так і поніс.
Коли вони прийшли додому, добра жінка посадовила хлопчика за маленький чистий столик і поставила перед ним хліб, цвітну капусту з приправою та цукерки.
Піноккіо не їв, а глитав. Його шлунок був, як кімната, де ніхто не мешкав уже п'ять місяців.
Вгамувавши трохи свій лютий голод, він підвів голову, щоб подякувати своїй благодійниці. Та ледь глянув на добру жінку, як протяжно зойкнув і.застиг від подиву, витріщивши очі'й роззявивши рота, напханого хлібом і капустою:
— Що тебе так здивувало? — спитала усміхаючись добра жінка.
— Ви,—пролепетав Піноккіо,— ви... ви... ви... схожі... ви скидаєтеся... так, так, так, той самий голос... такі самі очі, таке саме волосся, так, так, у вас теж блакитне волосся... як і в неї! Ох, моя маленька Феє, ох, моя маленька Феє! Скажіть мені, що це ви, саме ви! Не примушуйте мене знову плакати! Якби ви знали! Я так плакав! Я так мучився!
Піноккіо нестримно розплакався, впав навколішки й обійняв ноги таємничої жінки.
XXV. ПІНОКІО ДАЄ ФЕЇ ОБІЦЯНКУ БУТИ ХОРОШИМ І ВЧИТИСЯ: ЙОМУ, МОВЛЯВ, НАБРИДЛО БУТИ ДЕРЕВ'ЯНИМ ЧОЛОВІЧКОМ, І ВІН ХОЧЕ СТАТИ СПРАВЖНІМ ХЛОПЧИКОМ
Добра жінка спершу заперечувала, що вона маленька Фея з блакитним волоссям, та, побачивши, що її таємницю розкрито, кинула прикидатися, призналася й спитала в Піноккіо:
— Скажи мені, дерев'яний капоснику, як ти здогадався, що це я?
— Мені допомогла велика любов до вас.
— Що ж ти пам'ятаєш? Кидав мене дівчинкою, а тепер бачиш дорослу тітку, яка годиться тобі в матері.