— Звичайно, бачу, — відповіла Роза, всміхаючись запальному лікареві. — Але все ж таки не розумію, яка з них може кинути тінь на бідолашну дитину.
— Не розумієте! — вигукнув лікар. — Ну, звісно, не розумієте! Хай благословить господь гарненькі очі вашої статі! На щастя чи на нещастя, вони завжди бачать лише один бік справи — той, що помічають спочатку.
Висловивши це давнє своє спостереження, містер Лосберн сунув руки в кишені й почав знову міряти кімнату кроками ще швидшими, ніж доти.
— Ні, — заговорив він знову, — що більше я думаю, то більше переконуюсь у тому, що цим агентам не можна розповідати правду про хлопця, бо від правди буде тільки зайвий клопіт та морока. Вони нам нізащо не повірять, і навіть якщо не доведуть його провини, вся ота тяганина й привселюдне смакування всіляких обставин стануть на заваді вашому благородному наміру вивести хлопця в люди.
— То що ж тоді робити? — вигукнула Роза. — Господи, навіщо було посилати по цих типів?
— І справді, навіщо? — підхопила місіс Мейлі. — Я б нізащо в світі не покликала їх сюди.
— Я можу вам сказати лише одне, — мовив містер Лосберн, сідаючи з виглядом людини, яка зважилася нарешті на відчайдушний вчинок. — Нам треба зібратися на силі й діяти сміливо. Нас виправдує добра мета. У хлопчика знову підскочила температура, він у такому стані, що розмовляти з ним не можна, і це єдина сприятлива для нас обставина. Тож скористаймося з неї. Зрештою, в тому, що ми обертаємо лихо на добро, нашої провини немає. Заходьте!
— Ну що ж, добродію, — сказав Бледерз, зайшовши разом із своїм напарником і щільно причинивши за собою двері. — Це діло не дуте.
— І що це в біса має означати? — роздратовано спитав лікар.
— Дутим грабунком, леді, — пояснив Бледерз жінкам, зглянувшись на їхнє неуцтво, але не вибачивши його лікареві, — ми називаємо такий, у якому замішані слуги.
— Але ж їх ніхто і не підозрював, — промовила місіс Мейлі.
— Цілком можливо, пані, — відповів Бледерз, — але вони могли докласти до цього рук.
— Саме тому, що їх ніхто не підозрював, — докинув Даф.
— Судячи з почерку, це були міські професіонали, — доповідав далі Бледерз. — Першокласна робота!
— Так, любо подивитись, — півголосом потвердив Даф.
— їх було двоє, — провадив Бледерз, — і з ними хлопчик. Це ясно з розмірів віконця. Більше ми поки що нічого не можемо сказати. А тепер покажіть, будь ласка, того хлопця, що лежить у вас нагорі.
— А може, вони б спочатку перепустили по чарочці, місіс Мейлі? — мовив лікар і враз повеселішав, неначе його осяйнула якась щаслива думка.
— Звичайно, прошу! — жваво підхопила Роза. — Ви тільки скажіть, чого б вам хотілося.
— Щиро дякую, міс, — відповів Бледерз, обтираючи губи рукавом. — Від нашої роботи й справді в горлі шерхне. Що ви дасте, міс, те ми й вип'ємо. Тільки не завдавайте собі клопоту.
— То все ж таки, чого б ви хотіли? — спитав лікар, ідучи слідом за дівчиною до буфета.
— Як на те ваша ласка, то краплину чого-небудь міцного, — відповів Бледерз. — З Лондона сюди неблизький світ, холод проймає до серця, а я вже давно помітив, пані: ніщо так не зігріває серце, як чарочка міцного.
Цим цікавим спостереженням він поділився з місіс Мейлі, яка вислухала його дуже люб'язно. Лікар тим часом непомітно вислизнув з кімнати.
— Ах! — зітхнув містер Бледерз, беручи чарку не за ніжку, а стискаючи денце великим і вказівним пальцями лівої руки й підносячи чарку до грудей. — Скільки таких справ мені довелося розслідувати на своєму віку!
— Взяти хоча б отой грабунок у завулку в Едмонтоні, — підказав своєму напарникові містер Даф.
— А почерк схожий, правда? — підхопив містер Бледерз. — То була робота Носача Чіквіда.
— Це ти так вважаєш, — заперечив Даф. — А я тобі кажу: це робота Пестунчика. Носач мав до неї таке саме відношення, як я.
— Ще чого! — відмахнувся містер Бледерз. — Мені краще знати. А ти пам'ятаєш, як пограбували самого Носача? Ото була потіха. Де тим романам!
— Як же це сталося? — спитала Роза, прагнучи підтримати добрий настрій небажаних гостей.
— О, то був такий випадок, міс, — сам чорт ногу зломить! — відповів Бледерз. — Оцей самий Носач Чіквід…
— Його прозвали Носачем, бо він мав довгого носа, пані, — пояснив Даф.
— Дамам це і без тебе ясно! — буркнув містер Бледерз. — Вічно ти мене перебиваєш, чоловіче! Тож цей Носач Чіквід, міс, держав трактир на Бетлбріджській дорозі, і в тому трактирі, в підвалі, він влаштовував різні розваги: півнячі бої, цькування борсуків і всякі такі інші захопливі спортивні ігри, що приваблювали молодих джентльменів. Провадилися ті ігри за всіма правилами, — я знаю, бо сам не раз там бував. Носач тоді ще із злодіями не знався. І ось одної ночі його обікрали: винесли із спальні парусинову торбинку, в якій лежало триста двадцять сім гіней. Злодій — високий чолов'яга з чорною пов'язкою на оці — напередодні сховався в нього під ліжком, а серед глухої ночі вистрибнув з тією торбинкою з вікна, стриб — і нема, бо вікно те було зовсім низьке. Але й Носач не дав маху: прокинувшись від шуму, він скочив з ліжка, стрельнув йому навздогін з рушниці, зняв ґвалт, побудив сусідів, усі зразу ж кинулись оглядати садибу, і тоді виявилося, що Носач поцілив-таки злодія, бо аж до огорожі, — а вона була далеченько, — вели сліди крові. Проте за огорожею сліди губились. Злодій, отже, звик разом із грошима, а прізвище містера Чіквіда, власника трактиру, з'явилось у газеті в списку банкрутів. Ну, всі кинулися допомагати бідоласі — почали збирати гроші, всілякі там пожертви й таке інше, а він кілька днів був сам не свій: гасав вулицями, рвав на собі волосся, — люди побоювалися, що він з розпачу накладе на себе руки. Аж одного дня прибігає він до поліції, замикається віч-на-віч із начальником, вони про щось довго балакають, а тоді начальник дзвонить у дзвіночок, викликає до себе Джема Спаєрза (а Спаєрз — агент хвацький) і наказує йому допомогти містерові Чіквіду затримати грабіжника, що вкрав гроші. "Я бачив його вчора вранці, Спаєрзе, — каже Чіквід. — Він проходив повз мій трактир". — "Чому ж ви не схопили його за комір?" — питає Спаєрз. "Я так розгубився, що мені в ту мить можна було б проломити голову зубочисткою, — відповідає бідолаха. — Але ми його неодмінно схопимо, бо між десятою і одинадцятою вечора він знову проходив повз трактир". Ну, почувши це, Спаєрз сунув до кишені гребінця й переміну білизни, — на випадок, якщо доведеться затриматися на два-три дні, — і вирушив слідом за Носачем. У трактирі він засів коло вікна з червоною занавіскою і навіть капелюха не скинув, щоб бути напоготові й вибігти зразу, як тільки з'явиться злодій. Сидить він собі так до пізнього вечора, смокче люльку, аж раптом Чіквід як зареве: "Ось він! Лови злодія! Ґвалт!" Джем Спаєрз вискакує на вулицю і бачить, що Чіквід біжить вулицею й несамовито репетує. Спаєрз кидається за ним. Чіквід мчить що є духу. Перехожі озираються, всі горлають: "Злодій!", а Чіквід реве неугавно, мов навіжений. Ось він завертає за ріг, Спаєрз на хвильку спускає його з очей, потім сам завертає, бачить невеликий натовп, пірнає в нього: "Де злодій?" — "Хай йому біс! — каже Чіквід. — Знову втік!" Хоч як це дивно, злодій і справді мов крізь землю пішов — ніде не видно. Тож вони повернулися у трактир. Наступного ранку Спаєрз сідає на оте своє місце — за занавіскою й знову починає виглядати високого чолов'ягу з чорною пов'язкою на оці — витріщається так, що аж у нього самого вже очі болять. Ну, він їх заплющує, щоб трохи відпочили, й ту ж мить Чіквід горлає: "Ось він!" Спаєрз знову за двері, а Чіквід уже випередив його на піввулиці. Цього разу пробігають вони вдвоє більше, ніж напередодні, і знов даремно: грабіжник щез! Коли це повторилося втретє, а потім і вчетверте, половина сусідів вирішили, що містера Чіквіда обікрав сам сатана, який і досі глумиться з нього, а друга — що бідолаха Чіквід з горя схибнувся.