Їй не минуло ще й сімнадцяти років. Вона була така струнка й граційна, така ніжна й ласкава, така чиста й вродлива, що здавалася створінням неземним, не спорідненим з грубими істотами, що населяють наш світ. В її глибоких темно-синіх очах і на шляхетному чолі світився розум, дивовижний як на її молоді літа і як на просту смертну взагалі. А проте привітність і лагідність, тисячі відблисків світла, що осявали її жваве обличчя, не залишаючи на ньому жодної тіні, а головне, усмішка, мила, весела усмішка, були створені для родини, для миру й щастя біля домашнього вогнища.
Дівчина господарювала за столом. Випадково звівши очі й побачивши, що старенька дивиться на неї, вона пустотливо відкинула з лоба гладеньке волосся, і очі її засяяли такою любов'ю І щирою відданістю, що духи небесні всміхнулися б, якби глянули на неї у цю мить.
— Брітлза все ще нема, хоч минула вже, певно, ціла година, відколи він поїхав, — помовчавши, зауважила літня жінка.
— Година й дванадцять хвилин, пані, — уточнив містер Джайлз, діставши з кишені срібного годинника на чорній стрічці.
— Він такий забарний, — зітхнула старенька.
— Цьому хлопцеві завжди бракувало спритності, — кивнув головою слуга.
Коли, між іншим, узяти до уваги, що цьому хлопцеві бракувало спритності вже років тридцять з гаком, то навряд чи можна було сподіватися, що він ще стане моторніший.
— І по-моєму, він що далі, то більше ледачіє, — сказала старенька.
— Якщо він затримується на вулиці, щоб погратися з іншими хлопцями, то це справді непростимо, — всміхаючись, мовила дівчина.
Містер Джайлз, певно, обмірковував, чи доречно буде й собі зобразити шанобливу усмішку, але тут до воріт під'їхав кабріолет, з якого вискочив і щодуху помчав до ґанку гладкий джентльмен. У якийсь таємничий спосіб він за мить опинився в кімнаті, вдершись до неї так раптово, що мало не перекинув і містера Джайлза, і стіл, за яким снідали господині.
— Це нечувано! — вигукнув гладкий джентльмен. — Моя люба місіс Мейлі… Господи… Щоб отак серед глупої ночі… Це просто нечувано!
Висловивши цими вигуками своє співчуття, гладкий джентльмен потис обом жінкам руки, підсунув стільця до столу й запитав, як вони себе почувають.
— Дивно, що ви не померли з переляку, просто дивно, ще ви лишилися живі, — провадив він. — Чому ви не послали по мене? Господи! Мій слуга вмить прискакав би сюди, і я теж, а щодо мого помічника, то він взагалі був би щасливий допомогти, як і кожен за таких обставині Боже, боже! Так несподівано! І серед глупої ночі!
Лікаря, здавалось, особливо вразило те, що грабіжники напали несподівано й серед глупої ночі, неначе у джентльменів, що присвятили себе цьому ремеслу, заведено було валазиги в чужі оселі опівдні, та ще й попередивши про свій намір листом за кілька днів до того.
— А ви, міс Розо, — звернувся лікар до дівчини, — я… — Ну, звичайно, звичайно, — перебила його Роза. — Але нагорі у нас лежить один бідолаха, і тітуся хотіла б, щоб ви його оглянули.
— Аякже, зараз огляну, — сказав лікар. — Я чув, це ваша робота, Джайлзе.
Містер Джайлз, який гарячково розставляв на столі чашки, густо зашарівся і відповів, що ця честь справді належить йому.
— Честь, кажете? — перепитав лікар. — Не знаю, не знаю, може, підстрелити злодія в кухні й справді така сама честь, як покласти супротивника на дуелі на відстані дванадцяти кроків. Уявіть собі, що він вистрелив у повітря, Джайлзе, і вийде, що то була справжня дуель!
Містер Джайлз, якому здалося, що цей легковажний жарт є спробою применшити славу його подвигу, чемно відповів, що не йому, звісно, судити про такі речі, але, на його думку, нападникам було не до сміху.
— Та, їй-богу, це правда! — вигукнув лікар. — То де він лежить? Проведіть мене до нього. Я потім ще зайду до вас, місіс Мейлі. То він проліз у це віконце? От ніколи б не повірив!
Без угаву балакаючи, він пішов слідом за містером Джайлзом на другий поверх, і, поки він туди піднімається, читачеві корисно буде дізнатися, що містер Лосберн, відомий на десять миль довкола просто як лікар, погладшав скоріше завдяки своїй добрій вдачі, аніж від того, що йому добре жилося; якби округа та була і вп'ятеро більша, в ній однаково не знайшлося б милішого, щирішого й веселішого старого парубка.
Лікар пробув у пораненого набагато довше, ніж сподівались обидві господині та й він сам. З кабріолета до кімнати нагорі перенесли його велику пласку скриньку; раз у раз він смикав за дзвоник, слуги весь час гасали сходами вниз і вгору, і все це свідчило про те, що в тій кімнаті відбувається щось дуже серйозне. Нарешті лікар повернувся. Вираз обличчя в нього був вельми загадковий, і перше ніж відповісти на запитання про стан свого пацієнта, він старанно зачинив за собою двері.
— Місіс Мейлі, це дуже незвичайний випадок, — почав він, прихилившись спиною до дверей немов для того, щоб ніхто не ввійшов.
— Невже він помирає? — спитала літня жінка.
— За даних обставин нічого незвичайного в цьому не було б, — відповів лікар. — Але, гадаю, він виживе. Ви бачили цього злодія?
— Ні, — відповіла літня жінка.
— І вам нічого про нього не розповіли?
— Ні.
— Перепрошую, пані, — втрутився містер Джайлз, — але я саме збирався розповісти вам про нього, коли прийшов доктор Лосберн.
Річ у тім, що містер Джайлз спочатку просто не зважувався признатись, що він підстрелив малого хлопчика. Всі так хвалили його за хоробрість, що в нього — хоч убий — не повертався язик розповісти правду, і він відкладав пояснення з хвилини на хвилину, розкошуючи в промінні скороминущої слави, здобутої його непохитною мужністю.
— Роза хотіла подивитися на цього чоловіка, — мовила місіс Мейлі. — Але я їй заборонила.
— Гм! На вигляд він зовсім не страшний, — зауважив лікар. — А ви не згодилися б глянути на нього в моїй присутності?
— Якщо це необхідно, я згодна, — відповіла старенька.
— Так, гадаю, що необхідно, — сказав лікар. — В усякому разі, я певен: якщо ви не подивитеся на нього зараз, то потім дуже шкодуватимете. Лежить він тихо, йому вже краще. Міс Розо, прошу. Слово честі, вам зовсім немає чого боятись!
Розділ XXX
оповідає про те, яке враження Олівер справив на тих, хто прийшов навідати його