Тим часом Фейгін, якого все це анітрохи не турбувало, пильно оглядав присутніх, та, видно, не знаходив того, кого шукав. Аж ось він перехопив нарешті погляд голови, ледь помітно кивнув йому й вийшов так само тихо, як зайшов.
Чим я можу прислужитися вам, містере Фейгін? — спитав трактирник, виходячи слідом за ним на площадку сходів. — Може, приєднаєтеся до нас? Усі вам будуть дуже раді, запевняю вас.
Єврей нетерпляче похитав головою й пошепки спитав:
— Він тут?
— Ні, його нема, — відповів трактирник.
— А Барні не об'являвся? — спитав Фейгін.
— Ні, — відповів господар "Калік". — Поки триватиме цей шарварок, він не виткне поса. Тут діло ясне: лягаві взяли слід, і якщо він поворухнеться, то відразу завалить і себе, і всіх. Ні, за Барні будьте спокійні: якби він погорів, я про це почув би. Закладаюся, що він тим лягавим наставить носа. Барні у нас хлопець тямущий.
— А той прийде сьогодні? — так само з притиском на займеннику спитав єврей.
— Це ви про Монкса? — запитав навздогад трактирник.
— Ша! Про нього, — кивнув головою Фейгін.
— Неодмінно прийде, — сказав трактирник, витягаючи з кишені золотого годинника. — Власне, мав би вже бути тут. Якщо ви почекаєте хвилин десять, він…
— Ні, ні, — квапливо відказав Фейгін, хоч він і хотів зустрітися з тим, про кого йшла мова, а проте, видно, зрадів, що не застав його. — Скажіть йому, що я його шукав. Нехай він неодмінно прийде до мене сьогодні ввечері. Ні, краще не сьогодні, а завтра. Завтра, бо сьогодні ж його ще немає.
— Гаразд, — відповів трактирник. — Ви маєте ще щось сказати?
— Ні, все, — хитнув головою старий і почав спускатися сходами.
— Послухайте, — хрипким пошептом зупинив його трактирник, перехиляючись через бильця сходів. — Зараз в така нагода продати лягавим Філа Баркера! Він сидить тут у мене, п'яний як чіп, його б і хлопчисько міг скрутити.
— Воно-то так, але для Філа Баркера ще не настав час, — відповів Фейгін, піднявши голову. — Філ ще мав дещо для нас зробити, перше ніж ми дозволимо собі розлучитися з ним. Тож повертайтеся до своїх гостей, дорогесенький, і скажіть їм, нехай тішаться життям, поки живі! Ха-ха-ха!
Трактирник посміявся разом із старим і повернувся до прокуреної кімнати, а на обличчі єврея, тільки-но він залишився на самоті, знову з'явився стурбований, стривожений вираз. Поміркувавши трохи, він зупинив кабріолет і звелів кучерові їхати до Бетнал-Гріну. За чверть милі до помешкання містера Сайкса єврей розрахувався з кучером і решту дороги пройшов пішки.
— Ну, голубонько, — пробурмотів він, стукаючи в двері, — зараз я з'ясую, чи не водите ви мене за ніс. Хоч яка ти хитра, а від мене не відкрутишся, заговориш.
Жінка, яка відчинила двері, сказала, що Ненсі у себе в кімнаті. Фейгін тихесенько піднявся сходами й увійшов не постукавши. Дівчина була сама, вона сиділа, поклавши на стіл розкуйовджену голову.
"Надудлилася, — байдуже подумав єврей. — Або розпустила рюмси".
Він обернувся, щоб зачинити за собою двері, і дівчина, почувши шум, підвела голову. Пильно вдивляючись у його хитрі очі, вона спитала, чи є новини, і він переповів їй те, що почув од Тобі Крекіта. Коли Фейгін скінчив, вона, не сказавши ні слова, знов опустила голову на стіл і рвучким рухом відсунула від себе свічку. Відтак почовгала ногами по підлозі, міняючи позу, і завмерла.
Поки тривала мовчанка, старий невпинно нишпорив очима по кімнаті, мовби шукаючи якихось ознак того, що Сайкс таємно повернувся додому. Очевидно, переконавшись, що його підозра невиправдана, він кілька разів кахикнув, намагаючись почати розмову, але дівчина не звертала на нього уваги — він для неї ніби й не існував. Але Фейгін не здавався. Потерши руки, він якнайсолодшим тоном запитав:
— А як по-твоєму, дорогесенька, де зараз може бути Білл?
Дівчина пробелькотіла, що не знає, і придушено схлипнула; Фейгін зрозумів, що вона плаче.
— А хлопчик? — провадив єврей, силкуючись зазирнути їй в обличчя. — Бідолашний малюк! Покинутий у канаві, Ненсі, ти тільки подумай, у канаві!
— Хоч би де він був, йому там краще, ніж у нас, — озвалася дівчина, раптом підводячи голову. — Якби я знала, що це не зашкодить Біллеві, то побажала б Оліверові, щоб він помер у тій канаві, щоб його кісточки там зотліли.
— Що?! — вражено вигукнув єврей.
— Те, що чуєш! — визивно відповіла дівчина. — Якщо мої очі більше не бачитимуть його, якщо я знатиму, що найгірше вже позаду, мені буде легше! Я місця собі не знаходжу, коли він поряд. Як гляну на нього — починаю ненавидіти і себе, і всіх вас.
— Пхе! — зневажливо вигукнув старий. — Ти просто п'яна.
— П'яна? — гірко відказала дівчина. — А хто ж навчив мене пиячити, як не ти? Я для тебе чим п'яніша, тим краща. Це тільки сьогодні мій хміль тобі заважає. Сьогодні мій настрій тобі не до вподоби.
— Так! Не до вподоби! — просичав єврей.
— А ти візьми й зміни його! — засміялася дівчина.
— Змінити його? — вигукнув єврей, украй розлючений і несподіваною впертістю дівчини, й усіма прикрощами цього дня. — Гаразд, я тобі його зміню. Слухай мене, хвой-до! Мені п'ятьох слів вистачить, щоб скрутити Сайксові його бичачі в'язи; п'ятьма словами я удавлю його незгірше, ніж десятьма пальцями! Якщо він повернеться сам, без хлопця, якщо він урятує свою шкуру й не поверне мені хлопця живим чи мертвим, то вбий його сама, коли не хочеш, щоб його удавив тюремний кат! Убий його, як тільки він переступить поріг цієї кімнати, бо інакше — затям мої слова — буде пізно!
— Та що ти верзеш? — мимоволі скрикнула дівчина.
— Що я верзу? — провадив єврей, не тямлячи себе від люті. — Цьому хлопцеві не скласти ціни, сама доля послала його мені, щоб я збагатився без усякого ризику, то за яким бісом я маю його втрачати через дурість п'яних бандюг, яких мені відправити на шибеницю — все одно, що раз плюнути? Надто тепер, коли я зв'язався із самим дияволом у плоті, котрий, як схоче, може… може…
Старому забракло слова, і він, задихаючись, затнувся, але й одної миті йому вистачило, щоб схаменутись, опанувати себе й змінитися буквально на очах. Оце щойно він хапав скарлюченими пальцями повітря, очі його палали, обличчя було аж синє від шалу; але тепер він опустився на стілець, зіщулився й затремтів, нажахано думаючи про те, що в нестямі виказав свій підлий задум. Помовчавши хвильку, він наважився глянути на дівчину і, видно, трохи заспокоївся: байдужа до всього, вона навіть не змінила пози.