Коли угоду було укладено, містер Сайкс почав дудлити бренді, войовниче розмахувати ломом і водночас горлати диким голосом уривки пісень упереміш з брудною лайкою. Потім у ньому заграла професійна гордість, і він схотів показати свою скриньку із злодійськими інструментами. Спотикаючись, він затяг її до кімнати, відкрив віко, щоб пояснити призначення цих інструментів і довершеність їхніх форм, але тут-таки перечепився через скриньку, гепнувся на підлогу й одразу заснув.
— На добраніч, Ненсі, — мовив Фейгін, застібаючись на всі ґудзики.
— На добраніч.
Їхні погляди зустрілись, і Фейгін пильно зазирнув їй у вічі. Дівчина спокійно витримала його погляд. Ні, їй можна було довіряти — це діло важило для неї не менше, ніж для Тобі Крекіта.
Фейгін знову побажав їй на добраніч, нишком, коли вона відвернулась, штурхонув ногою розпластаного на підлозі Сайкса і почав навпомацки спускатися сходами.
— З жінками завжди так, — бурмотів він собі під ніс, повертаючись додому. — Найгірше в них те, що якась дурниця здатна оживити в їхній душі давно забуті почуття, а найкраще те, що почуття ці зразу ж забуваються знову. Ха-ха! Заставив лобуряці дитину за мішок золота!
Розважаючись цими приємними думками, містер Фейгін дочалапав по грязюці й твані до свого похмурого житла, де на нього давно вже нетерпеливо чекав Пройда.
— Олівер спить? Я хочу поговорити з ним, — були перші Фейгінові слова, коли вони спустилися вниз.
— Давно заснув, — відповів Пройда, відчиняючи двері. — Ось він!
Олівер міцно спав долі на твердому матраці; від тривог, страждань, довгого ув'язнення обличчя в нього було бліде, мов у мерця, — не того, що лежить, уже прибраний, у труні, а того, який щойно розпрощався з життям, лише мить тому віддав богові юну чисту душу і тіла якого ще не встиг торкнутися тлінний подих земного повітря.
— Ні, не тепер, — мовив Фейгін, тихо відходячи від Олівера. — Краще завтра. Завтра.
Розділ XX
в якому Олівер переходить у розпорядження містера Вільяма Сайкса
Прокинувшись уранці, Олівер неабияк здивувався: біля його матраца стояла пара нових черевиків на добрячій підошві, а його старі шкарбани кудись зникли. Спочатку він зрадів, сприйнявши це як призвістку близького визволення, але за сніданком надії його розвіялися: старий повідомив, що ввечері його відведуть до оселі Білла Сайкса. Фейгінів тон і вираз обличчя злякали хлопця навіть більше, ніж це повідомлення.
— І… і я там залишуся назовсім, сер? — стривожено спитав він.
— Ні, ні, дорогесенький, не назовсім, — відповів старий. — Ми не хочемо розлучатися з тобою. Не бійся, Олівере, ти повернешся до нас. Ха-ха-ха! Ми не такі-жорстокі, ми не відпустимо тебе, мій дорогесенький. Нізащо в світі!
Старий саме стояв біля каміна, підсмажуючи грінку. Він обернувся, глянув на Олівера й захихотів: мовляв, я тебе знаю, ти б залюбки втік, якби міг.
— Певна річ, — провадив він, пильно дивлячись на Олівера, — тобі хочеться знати, навіщо ми посилаємо тебе до Білла, га, дорогесенький мій?
Олівер почервонів, бо старий злодій прочитав його думки, але сміливо відповів, що й справді хотів би це знати.
— Ну, а сам ти не здогадуєшся? — ухилився від прямої відповіді Фейгін.
— Ні, сер, — сказав Олівер.
— Пхе! — вигукнув старий і, пильно зазирнувши хлопцеві у вічі, незадоволено відвернувся. — Тоді чекай, поки Білл сам тобі скаже.
Його видимо роздратувало те, що Олівер не схотів допитуватись. А пояснювалося це ось чим: хлопець відчув не лише цікавість, а й збентеження, викликане і гострим, хитрим поглядом Фейгіна, і власними думками; тож тієї миті йому було не до запитань. Але іншої нагоди з'ясувати, чому його відводять до Сайкса, вже не трапилось, бо аж до вечора старий насуплено мовчав, а як стемніло, зібрався кудись іти.
— Можеш запалити свічку, — мовив він, ставлячи її на стіл. — Ось тобі книжка, читай, поки по тебе не прийдуть. На добраніч!
— На добраніч, — тихо сказав Олівер.
Єврей підійшов до дверей, озирнувся на хлопчика, а тоді зупинився й окликнув його.
Олівер підвів очі й побачив, що Фейгін показує на свічку: мовляв, запали. Хлопчик запалив її й поставив свічника на стіл. Старий, насупивши брови, похмуро дивився на нього з темного кутка кімнати.
— Стережись, Олівере, стережись! — сказав він і грізно покивав пальцем. — Сайкс людина жорстока. Коли його власна кров скипає, пролити чужу йому за іграшку. Хоч би що сталося — мовчи. Роби все, що він велить. Запам'ятай це! — Вимовивши останню фразу з особливим притиском, Фейгін зобразив на своєму обличчі страхітливу посмішку і, кивнувши головою, вийшов з кімнати.
Залишившись на самоті, Олівер підпер голову рукою і з тяжким серцем замислився над тим, що почув. Та чим більше він розмірковував над Фейгіновою пересторогою, тим менше розумів, що за нею криється. Він не міг збагнути, з якою зловмисною метою його відсилають до Сайкса й чому тієї самої мети не можна досягти, залишивши його у Фейгіна. Після довгих роздумів Олівер дійшов висновку, що він, певно, буде грабіжникові за слугу, доки той не підшукає собі когось кращого. Олівер так напоневірявся в своєму житті, натерпівся тут таких страждань, що ця нова переміна вже не могла глибоко засмутити його. Кілька хвилин він сидів занурений у свої думки, а тоді тяжко зітхнув, зняв із свічки нагар і розгорнув книжку, яку залишив йому Фейгін.
Спочатку він неуважливо гортав її, та незабаром якийсь пасаж привернув його увагу, і він заглибився в читання. У книжці йшлося про знаменитих злочинців і про кару, яка їх спостигла; сторінки її були зачитані, заяложені. Хлопець читав про злочини такі жахливі, що аж кров холола в жилах: про таємні вбивства на безлюдних дорогах; про трупи, сховані від людських очей у глибоких ямах та на дні криниць; проте навіть найглибші могили не могли вдержати в собі ті останки й по багатьох роках викидали їх на поверхню. Від цього жахливого видовища вбивці божеволіли, зізнавались у своїх злочинах і благали, щоб їх повісили, бо тільки шибениця могла покласти край їхнім душевним мукам. Олівер читав і про людей, які в ліжках своїх серед ночі давали волю розбещеній уяві і, спонукувані нею (як потім вони розповідали), чинили вбивства такі криваві, що в читача мороз пробігав поза шкірою й тремтіли руки та ноги. До того ж змальовувалися всі ці страхіття так яскраво й детально, що пожовклі сторінки, здавалося, були просочені загуслою кров'ю, а слова шелестіли у вухах, неначе нашіптувані замогильними голосами забитих.