Пригоди Олівера Твіста

Страница 102 из 134

Чарлз Диккенс

— Добряче питво, — зауважив містер Клейпол, облизуючи губи.

— Якщо ви, дорогесенький, хочете пити його щодня, — сказав Фейгін, — треба обчищати каси крамниць, кишені, жіночі ридикюлі, будинки, поштові карети, банки…

Почувши повторення своїх власних слів, містер Клейпол відкинувся на спинку стільця й перевів погляд з Фей-гіна на Шарлотту з виразом смертельного жаху на зблідлому лиці.

— Не бійся мене, друже, — сказав Фейгін, ближче присовуючи свого стільця, — Твоє щастя, що я, а не хтось інший ненароком почув вашу розмову. Хе-хе-хе! Твоє щастя, що то був я.

— Я не крав їх, — промимрив Ной; він уже не випростував ноги, як годилося б незалежному джентльменові, а скулився й підібрав їх якнайдалі під стілець. — Це її робота. Гроші й тепер у тебе, правда, Шарлотто?

— Байдуже, в кого вони тепер або хто їх украв, дорогесенький, — запевнив його Фейгін, кинувши, однак, яструбиний погляд на дівчину та на обидва клунки. — Я й сам із таких, а тому ти припав мені до вподоби.

— З яких? — спитав містер Клейпол, помалу отямлюючись.

— Промишляю тим самим, — пояснив Фейгін, — як і всі в цьому будинку. Ви потрапили якраз куди треба, і тут вам ніщо не загрожує. Та ви в усьому Лондоні не знайдете надійнішого притулку, ніж "Каліки", — для тих, звісно, хто мені подобається. А ви обоє припали мені до серця — ти і ця молодичка, тож заспокойтесь, кажу вам, нема чого мене боятися.

На душі в Ноя Клейпола, може, й стало спокійніше після таких запевнень, тільки про тіло його аж ніяк не можна було цього сказати: він совався на стільці й корчився, прибираючи різні недоладні пози, і перелякано й недовірливо поглядав на свого нового друга.

— Я скажу навіть більше, — провадив Фейгін, який уже встиг підбадьорити дівчину, нашіптуючи їй якісь приязні слова й дружньо киваючи. — У мене в друзяка, який, здається мені, міг би допомогти здійснити твоє палке бажання і наставити тебе на путь істинну, а тоді ти вибереш собі дільце, що припаде тобі найбільше до смаку, а згодом навчишся і дечого іншого.

— Ви наче й справді не жартуєте, — озвався Ной.

— Яка мені вигода жартувати? — знизавши плечима, відмовив Фейгін. — Ось що: ходім-но у другу кімнату — я маю дещо сказати тобі віч-на-віч.

— А чого це нам завдавати собі клопоту? — зауважив Ной, помалу висунувши ноги з-під стільця. — Хай вона тим часом віднесе наші речі нагору. Шарлотто, бери-но клунки і гайда звідси!

Наказ цей, відданий дуже поважним тоном, було виконано без будь-яких заперечень; Шарлотта квапливо схопила клунки й пішла, а Ной, придержавши двері, простежив за нею поглядом.

— Ну як я її вимуштрував, га? — повертаючись до свого місця, спитав він так, ніби йшлося про приборкання дикого звіра.

— Куди вже краще, — відказав Фейгін, поплескуючи його по плечу. — Ти, дорогесенький мій, просто геній.

— Мабуть, що й так, бо інакше я не сидів би зараз тут перед вами, — відповів Ной. — Але не гайте даремно часу, вона от-от повернеться.

— То що ти скажеш на мою пропозицію? — спитав Фейгін. — Пристанеш до мого друга, якщо він тобі сподобається?

— А він добре знається на цьому ділі? Бо це дуже важливо, — відповів Ной, підморгуючи своїм маленьким оком.

— Він усьому голова, має під рукою велику ватагу; з ним вершки нашої професії.

— Справжні городяни? — спитав містер Клейпол.

— Серед них немає жодного провінціала, і, думаю, він не взяв би тебе, навіть на мою пораду, якби саме тепер не мав великої потреби в помічниках.

— Доведеться, мабуть, віддати йому ось це? — спитав Ной, ляснувши долонею по кишені штанів.

— Без цього ніяк не обійдеться, — відповів Фейгін тоном, що не допускав заперечень.

— Але ж двадцять фунтів — великі гроші…

— Не тоді, коли це банкнота, яку не знаєш, як спустити з рук, — відмовив Фейгін. — Номер і число випуску, гадаю, записані? Банк попереджено? Розміну не підлягає? Пхе, небагато варта така банкнота. Доведеться переправити її за кордон, і навряд чи на ринку за неї дадуть високу ціну.

— Коли я можу побачити вашого друга? — невпевнено запитав Ной.

— Завтра вранці.

— Де?

— Тут.

— Гм, — мугикнув Ной. — А платня яка?

— Шитимеш як джентльмен, — харчі й помешкання, тютюн і випивка задарма. Крім того, половина твого заробітку і заробітку жіночки — ваші, — відповів містер Фейгін.

Дуже сумнівно, щоб Ной Клейпол, жадібність якого не мала меж, погодився навіть на ці блискучі умови, якби він був цілковито вільний у своїх діях; але пригадавши, що в разі відмови новий приятель міг би негайно віддати його до рук правосуддя (а на світі траплялись і неймовірніші речі), він став поступливіший і сказав, що це йому, мабуть, підійде.

— Бачте, — зауважив Ной, — раз вона здатна до тяжкої роботи, я хотів би взяти собі якусь легшу.

— Щось на зразок жіночого рукоділля? — запитав Фейгін.

— Угу, щось таке, — погодився Ной. — То з чого ж мені краще розпочати? Робота, самі розумієте, не повинна бути надто виснажливою чи небезпечною. Ось що мені потрібно! А ви як гадаєте?

— Я чув, дорогесенький, ти натякав, що згоден шпигувати, — сказав Фейгін. — Так от, мій друг саме шукає здібну людину для цієї роботи.

— Я й справді згадував про це і ладен інколи побавитися такими справами, — повагом мовив містер Клейпол, — та тільки само по собі шпигування не дасть зиску, еге ж?

— Твоя правда, — зауважив Фейгін, розмірковуючи або вдаючи, що розмірковує, — само по собі воно навряд чи дасть зиск.

— То що ви тоді порадите? — спитав Ной, занепокоєно дивлячись на нього. — Чи не можна щось таке, де треба діяти тишком-нишком? Щоб і діло було певне, і ризику не більше, ніж коли сидиш удома.

— Як ти ставишся до старих дам? — спитав Фейгін. — Можна чимало заробити: вихопиш у них з рук ридикюль та пакунки і чимдуж за ріг, а тоді шукай вітра в полі…

— А як зчинять галас, а котрась і очі видряпає? Ні, — похитавши головою, відмовив Ной. — Це, боюся, не для мене. Чи не знайдеться якогось іншого діла?

— Стривай! — вигукнув Фейгін, поклавши йому руку на коліно. — Скубти курчат. Годиться?

— А що воно таке? — спитав містер Клейпол.

— Курчата, дорогесенький мій, це малі діти, яких матері часом посилають щось купити з шестипенсовиком або шилінгом; а "скубти" означає ось що: ти віднімаєш у малюка монету — а він завжди тримає її напоготові в руці, — штовхаєш його в риштак, а сам неквапно йдеш собі геть, так ніби нічого й не сталося, мовляв, дитина ненароком упала й забилась. Ха-ха-ха!