— Дарма, ми її руками випхаємо. Ану, підштовхуйте ззаду. Нумо, разом. Іще ра-зок!
Машина заскрипіла. З шумом і скрипом вона виповзла з гаража.
Гвинтик і Шпунтик миттю залізли під автомобіль. Малючки розгублено заглядали під колеса.
— У-у! — долетіло з-під машини. — Бак зіпсувався! У-у! Гайки нема! У-у-у! Трубка для подачі сиропу лопнула!
Нарешті вони вилізли.
— Ну, давайте сюди гайковий ключ, плоскогубці, молоток і паяльник, — сказав Гвинтик малючкам.
— А в нас нічого цього нема.
— Як нема? Що ж у вас є?
— Пилка є. І сокира.
— Ех ви! Сокирою машини не полагодиш. У вас тут поблизу малюки є?
— Малюки тільки в Зміївці є.
— Це далеко?
— Година ходу.
— Це для вас година, а ми швидше доберемося. Розказуйте, як іти.
— Он праворуч вулицею, а там далі прямо й прямо. Потім буде дорога полем, по тій дорозі прямо, а далі просто в Зміївку потрапите.
— Зрозуміло, — відповів Гвинтик. — Ну, кроком — руш!
— Одставить! — раптом скомандував він. — Ви, малючки, дістаньте яких-небудь ганчірок і, поки ми прийдемо, протріть гарненько машину. Машина, братці, вона догляд любить.
— Гаразд, — погодилися малючки.
— Ну, тепер, кроком руш!
Вони пішли. Повернувши праворуч, Гвинтик скомандував:
— Пісню!
І наші друзі затягнули на все горло:
Йшли ми лісом, йшли ми лугом
Із своїм хорошим другом.
На горбочки підіймались,
Квіточками милувались.
Раптом жабу ми зустріли
І від страху обімліли.
Ми прибігли з лугу вдвох
І сказали: — Ох!
Коли ця пісня скінчилась, воші заспівали іншої, потім ще й ще.
Скоро вони вийшли з міста й попростували польовою дорогою. Не минуло й години, як удалині вже завиднілось місто Зміївка. Саме в цей час Гвинтик і Шпунтик побачили автомобіль, що стояв серед дороги. Підійшовши ближче, вони помітили під машиною коротульку. Голова й груди його ховалися під кузовом, а зовні стирчали тільки ноги в чорних, засмальцьованих штанах.
— Ей, братець, загоряєш? — гукнув Шпунтик.
— Та ось, як бачиш, доводиться загоряти, — відповів коротулька, висовуючи з-під машини чорночубу кучеряву голову.
— А що трапилось?
— Та не везе, клята! Чи то нема подачі сиропу, чи доза газу порушилась. Ніяк не знайду причини.
Коротулька виліз з-під машини й спересердя штовхнув ногою колесо.
На ньому була чорна куртка, засмальцьована, як і штани, так, що здавалося, ніби вона пошита з шкіри. Як видно, цьому горе-водієві доводилось більше лежати під своєю машиною, вишукуючи різні несправності, піж їздити на ній, що, зрештою, часто трапляється з багатьма власниками газованих автомашин.
Гвинтик обдивився автомобіль, попорпався у механізмі і, не знайшовши причини, пірнув під машину. Щось там зробив, випірнув назад і став, чухаючи потилицю. Потім під машину пірнув Шпунтик, за ним знову власник автомобіля. Так вони то пірнали по черзі під машину, то стояли, чухаючи потилиці й не розуміючи, в чому справа.
Нарешті Гвинтикові пощастило знайти причину зупинки мотора, і машина завелася. Водій був дуже радий і з вдячністю потис руки Гвинтикові й Шпунтикові.
— Спасибі, братці! Без вас я тут до вечора загорав би. Ви куди йдете? Сідайте, підвезу.
Гвинтик і Шпунтик розказали йому про мету своєї подорожі.
— Гайковий ключ, плоскогубці й молоток є в мене, можу вам дати. Тільки паяльника нема, — сказав водій.
— А можна дістати паяльник в кого-небудь у вашому місті?
— Чому ні? Можна. В нашого механіка Шурупчика все є. Поїдемо до нього.
Всі троє сіли в машину й за кілька хвилин уже були на головній вулиці Зміївки.
Розділ вісімнадцятий
У ЗМІЇВЦІ
Місто Зміївка розкинулося на пляжі, біля річки. Дерева тут не росли, тому на вулицях було не так гарно, як на вулицях Зеленого міста. Зате квітів у Зміївці було не менше, ніж у Квітковому місті. Будинки тут були дуже красиві. Над дахами височіли шпилі, прикрашені зверху або дерев'яними півниками, що поверталися в різні боки, залежно від напряму вітру, або іграшковими вітрячками, що весь час крутилися. До багатьох вітрячків було прироблено дерев'яні деркачі, які безперервно деренчали. Над містом то там, то сям майоріли паперові змії. Запускати зміїв — найулюбленіша розвага жителів, тому місто й звалося Зміївкою. До цих зміїв приладнували спеціальні гудки. Гудки робляться дуже просто. Стрічку звичайного паперу натягують на ниточку й прив'язують до змія. На вітрі така стрічка паперу тріпочеться і створює досить неприємний звук, схожий на деренчання або гудіння.
Різноголосе гудіння зміїв зливалося з тріскотнею деркачів, і над містом не вщухав гул.
У кожному будинку на вікнах були ґратчасті віконниці. Коли на вулицях міста починалась футбольна гра, якою теж дуже захоплювалися жителі, віконниці в будинках зачинялися. Ці удосконалені ґратчасті віконниці пропускали в кімнати достатню кількість світла і водночас чудово захищали шибки від футбольного м'яча, який з незрозумілих причин завжди чомусь летить не туди, куди треба, а неодмінно у вікно.
Проїхавши головною вулицею, машина звернула в провулок і зупинилась біля дощаних воріт з хвірткою. Над воротами височів дерев'яний шпиль, прикрашений зверху блискучою скляною кулею, яка віддзеркалювала в перевернутому вигляді всю вулицю разом з будинками, парканами й машиною, що під'їхала до воріт.
Водій, якого, до речі, звали Бублик, виліз з машини, підійшов до хвіртки і натиснув сховану в огорожі кнопку. Хвіртка безшумно відчинилася.
— Заходьте, — запросив Гвинтика й Шпунтика Бублик. — Я вас познайомлю з Шурупчиком. Це дуже цікава особа. От побачите.
Троє друзів увійшли на подвір'я і, завернувши ліворуч, попрямували до будинку. Піднявшись по невеликих камінних східцях, Бублик відшукав на стіні кнопку, натиснув. Двері теж безшумно відчинились, і наші знайомі опинились у кімнаті.
Кімната була зовсім порожня, без меблів, якщо не брати до уваги гамака, що висів біля стіни. В гамаку, склавши кренделем ноги й глибоко засунувши руки в кишені, лежав коротулька в голубому комбінезоні.
— А ти и досі спиш, Шурупчику? — привітав його Бублик. — Он уже ранок давно настав.
— Зовсім я не сплю, а думаю, — відповів Шурупчик, повертаючи голову до гостей.
— Ось познайомся, це майстри Гвинтик і Шпунтик. Їм потрібен паяльник.