Синьоочка взяла із стола рецепт і сказала:
— Чули? Вам треба лежати.
У відповідь на це Незнайко скривився, наче розкусив кислицю.
— Нічого гримаси корчити. І не намагайтеся шукати своєї одежі. Вона у мене добре схована, — сказала Синьоочка й вийшла з кімнати з рецептом у руках.
Розділ дванадцятий
НОВІ ЗНАЙОМІ
Коли Синьоочка вийшла, Незнайко полежав трохи, потім згадав, що йому хотілось подивитися, з чого зроблено ляльку, і вже зібрався встати, але тут за дверима знову пролунали кроки й почувся чийсь шепіт.
— Де він?
— Там.
— Що він робить?
— На ліжку лежить.
— Мертвий?
— Ні, здається, живий.
— Дай поглянути.
— Підожди.
Незнайко зиркнув на двері й помітив, що хтось підглядає в шпарину замка.
— Ну, пусти, жаднюго! Мені теж кортить подивитись, — почувся знову шепіт.
— От і не пущу, коли жаднюгою обзиваєш.
За дверима зчинилася метушня.
— Ти не штовхайся? Не штовхайся! — почулося сердите шипіння. — От штовхни ще раз, я тобі все волосся вирву!
— А я тобі коси вискубу та ще й ногою піддам.
Незнайкові захотілось подивитися, хто там свариться. Вій зіскочив з ліжка й швидко розчинив двері. Двері об щось глухо стукнулись, і Незнайко побачив перед собою двох малючок. Вони одскочили вбік, схопившись за лоби руками, й з острахом дивилися на Незнайка. В однієї малючки на фартушку був вишитий зелений зайчик, а в другої червоненька білочка. Обидві вони, як по команді, закліпали очима, заплакали і, повернувшись, подибали по вузеньких дерев'яних східцях, що були праворуч від дверей.
— А-а-а! — голосно ревіла малючка з коротенькими кісками, що стирчали на потилиці в різні боки.
— У-у-у! — вторила їй друга, з великим голубим бантом на самій маківці.
Незнайко почухав потилицю і буркнув собі під ніс:
— От історія! Здається, сильно я їх дверима тріснув.
Боячись, щоб не накоїти ще чогось у чужому домі, Незнайко заліз у ліжко й вирішив подрімати, але в коридорі знову почулися кроки. Двері відчинились, і в кімнату заглянула нова малючка. В неї було волосся кучериками, веселі задерикуваті очка й лукаве личко з гостреньким носиком.
— Малюк! — крикнула вона. — Забіяка!
Незнайко аж підскочив на ліжку від несподіванки. Двері вмить зачинилися, почулось, як хтось швидко віддаляється. Незнайко знизав плечима і пробурчав з презирством:
— Чванулька!
Він опустив голову на подушку й навіть почав дрімати, але тут двері знову розчинились, і в кімнату що раз заглянула малючка в кучериках.
— Забіяка! — закричала вона. — Ха-ха-ха!
Двері в одну мить зачинилися. Незнайко зіскочив з ліжка й метнувся у коридор, але там нікого вже не було.
— Гаразд! — пробурчав Незнайко з погрозою.
Він узяв з письмового стола дерев'яну лінійку й сховався за дверима. Чекати довелося недовго. В коридорі знову почулись кроки. Незнайко підняв лінійку. Двері розчинилися. У кімнату ввійшла Синьоочка, і Незнайко згарячу луснув її лінійкою по лобі.
— Ой!
Синьоочка вхопилася рукою за лоба.
— Ви чого б'єтесь лінійкою? — закричала вона. — Тепер у мене на лобі синець вискочить!
— Може, ще й не вискочить, — зніяковів Незнайко, крутячи лінійку в руках.
— Ні, вискочить! Вискочить! Ви знаєте, яка я тендітна? Ви до мене корком доторкніться, і вже буде синець.
— Можна прикласти клаптик пластиру, — придумав Незнайко. — Ви ж принесли з аптеки пластир.
— Я для вас принесла.
— Вистачить для всіх, — відповів Незнайко.
Він узяв пластир і розрізав ножицями на чотири частинки.
— Приклеюйте швидше, — хвилювалася Синьоочка. — Отут, отут.
Вона підставила лоба й показувала пальцем, де клеїти пластир. Незнайко приклеїв, але, побачивши, що пластир приклеївся косо, заходився відривати його.
— Обережніше, обережніше! — кричала Синьоочка. — Ви мені всього лоба вимажете цим бридким пластирем.
— Тепер добре, — сказав Незнайко, закінчивши роботу.
Синьоочка підбігла до дзеркала:
— Оце так добре! А що як мене хто-небудь побачить з цим пластирем на лобі. Ану покажіть ваше плече. Де ваш синяк?
Синьоочка приклеїла пластир до плеча Незнайка.
— Я зовсім не хотів вас ударити, — признався Незнайко.
— А кого?
Незнайко хотів сказати, що його дражнила незнайома малючка, але передумав: ще ябедою назовуть.
— Нікого, — відповів він. — Я просто хотів спробувати, чи можна цією лінійкою кого-небудь стукнути.
— У вас, малюків, тільки й на думці, щоб когось стукнути, а коли вас стукають, вам це не дуже подобається. Ви чому посміхаєтесь? Вам смішно, що в мене пластир на лобі?
Вона знову підійшла до дзеркала:
— Справді, це дуже смішно, коли на лобі такий чотирикутник!
— А ви його кружечком виріжте, — порадив Незнайко.
Синьоочка відклеїла пластир, обрізала ножицями кружечок і знову приклеїла на лоб.
— Вам здається, що так краще? — повернулась вона до Незнайка.
— Звичайно, — підтвердив Незнайко. — По-моєму, вам навіть личить.
Примруживши очі, Синьоочка стала дивитись у дзеркало.
— А тепер віддайте мої штани й сорочку, — попросив Незнайко.
— Підіть умийтеся, а потім одержите одяг.
Синьоочка привела Незнайка на кухню. Там висів на стіні умивальник. Поряд на цвяшку висів рушник, а на поличці лежало мило й зубний порошок.
— Ось вам щітка, ось зубний порошок. Будете чистити зуби, — сказала Синьоочка, простягуючи Незнайкові зубну щітку.
— Терпіти не можу зубного порошку;— пробурчав Незнайко.
— Це чому ж?
— Не смачний!
— Так вам же не їсти його.
— Однаково. Він за язик щипає.
— Пощипає та й перестане.
Незнайко нехотя почав чистити зуби. Провівши разів два по зубах щіткою, він скорчив одчайдушну гримасу й став плюватися. Потім сполоснув рота водою і намилив милом руки. Вимивши руки, він поклав мило на поличку й почав мити обличчя.
— Обличчя теж треба з милом, — сказала Синьоочка.
— Та ну його! — відповів Незнайко. — Мило завжди в очі лізе.
— Ні, ви, будь ласка, з милом, — строго сказала Синьоочка. — А то не віддам одягу.
Нічого не вдієш, Незнайко намилив милом лице і швиденько сполоснув його водою.
— Бр-р-р! — здригався він. — Ой, холоднюща вода.
Абияк змивши мило, Незнайко, не розплющуючи очей, став мацати руками по стіні.
Синьоочка дивилася на нього, ледве стримуючись від сміху.
— Що ви шукаєте?
— Р-рушник, — відповів Незнайко.