Тільки пройшов я півдороги до кухні, бачу — спочатку один собака, потім другий почав прокидатися й простувати мені назустріч; я, звісно, зупинився й дивлюсь на них. Як почали ж вони всі разом на мене гавкати! Не минуло й чверті хвилини, як опинився я серед собак і стою, мов ступиця в колесі, а навкруг мене п՚ятнадцятеро собак, як спиці того колеса, повитягували морди до мене, гарчать, гавкають, дзявкотять. І що далі, то все їх більшало: вони перестрибували через перелаз, вибігали з різних закутків, кидалися з усіх усюд.
З кухні вибігла негритянка з качалкою в руці й закричала: "Чіпа, чіпа! Тікай геть, Тигре! Геть, Ляпко! Чіп! Чіп!" — і вдарила качалкою спочатку одного, потім — другого; вони заскавучали й кинулися геть, а за ними попленталася й решта; за секунду половина тих собак знову вже тут — принюхуються до мене, помахують хвостами, лащаться. Собака — тварина добра, не злопам՚ятна.
За негритянкою вискочило маленьке чорне дівчатко та двоє маленьких чорних хлоп՚ят у самих полотняних сорочечках; вони вчепилися за материну спідницю й сором՚язливо позирали на мене з-за її спини, як то звичайно водиться в дітлахів. Гульк, аж із дому вибігла ще й простоволоса біла жінка, років сорока п՚яти чи п՚ятдесяти, із веретеном у руці; а за нею слідком — її білі дитинчата, що поводилися так само, як і негренята. Обличчя їй аж сяяло з радощів, і вона сказала:
— Нарешті ти приїхав! Невже це ти?
І перш ніж я встиг оговтатися, в мене вихопилось:
— Еге ж, мем.
Вона схопила мене в обійми й притисла до серця; а тоді вхопила за обидві руки і ну їх стискати; на очі їй навернулися сльози й потекли по щоках; вона знай милується на мене, пригортає та руки тисне, примовляючи:
— А я гадала, що ти більше на матір свою схожий… Ну та дарма! Хіба ж не однаково! Ох, і рада ж я, така рада, що бачу тебе! Здається, зараз так би й з՚їла тебе очима! Діти, це ж ваш двоюрідний брат Том! Ходіть привітайтеся з ним.
Та дітлахи опустили голови, повстромляли пальці в рота й сховалися за матір. А вона зацокотіла:
— Лізо, приготуй йому мерщій гаряченьке сніданнячко, чи, може, ти на пароплаві снідав?
Я сказав, що поснідав на пароплаві. Тоді вона взяла мене за руку й повела до хати, а дітлахи залопотіли ноженятами позаду. Коли ми зайшли до господи, вона посадовила мене на стілець із продавленим сидінням, а сама присіла на маленькому низькому ослінчику проти мене і, тримаючи мене за обидві руки, сказала:
— Тепер я можу добре тебе роздивитися! Боже мій єдиний! Всі ці довгі роки кортіло мені тебе побачити, й оце — нарешті! Ми вже два дні на тебе чекаємо, навіть більше... Чому ти забарився? Може, пароплав на мілину сів?
— Так, мем, він...
— Кинь оте "так, мем". Кажи просто: тітка Селлі. Де ж та мілина йому трапилась?
Я до ладу не тямив, що їй і казати. Адже ж не знав: чи то мусив бути пароплав з пониззя річки, чи мав він пливти за течією. Я завжди покладався на чуття, а цим разом воно підказало мені, що мусив той пароплав пливти за течією — з верхоріччя до Орлеана. Та це не могло мені стати в пригоді, бо однаково я не знав, як звуться там мілини. Що ж, доведеться вигадати якусь назву, чи, може, ліпше вдати, ніби забув, як звалася та, що на неї ми наскочили, чи... Раптом мені сяйнула чудова думка, і я випалив:
— То не мілина нас затримала, мілини — дурниця. В парового казана верх відірвало.
— Боже милосердний! Когось поранило?
— Ні, мем. Убило негра.
— Це ще дуже щасливо, бо часом і люди гинуть. Оце два роки тому на різдво дядько твій Сайлас вертався з Нового Орлеана на старому пароплаві "Леллі Рук". То в них теж верх парового казана геть відірвало й покалічило людину. Здається, сердега невдовзі сконав. Він був баптист. Дядько твій Сайлас знавав одну родину в Батон-Руж, яка знала його родичів дуже добре. Атож, тепер пригадую: він і справді помер. Почалася гангрена, отже, довелося відтяти ногу. Та й це його не врятувало. Еге ж, це саме була гангрена. Він весь посинів і помер, сподіваючись на святе воскресіння. Кажуть, на нього дивитися було страшно... Твій дядько щодня до міста їздив тебе стрічати. Він і нині поїхав, тільки годину тому; ось-ось має вернутися. Ти часом не стрінув його дорогою? Підстаркуватий такий, з...
— Ні, я нікого не здибав, тітонько Селлі. Пароплав пристав рано-вранці. Я покинув речі на пристані, а сам пішов роздивитися на місто та на околиці, щоб якось згаяти час та не прийти до вас дуже рано; тож я не шляхом ішов.
— А кому ж ти дав речі на схованку?
— Нікому.
— Що тобі, дитино, та їх же вкрадуть!
— Ні, я їх так заховав, що не вкрадуть.
— А як це ти так рано вже й поснідав на пароплаві?
Ох, і брехав же я, мало й зовсім не вклепався, одначе я не розгубився:
— Капітан бачить, що я весь час на палубі стовбичу, та й каже, що краще б я попоїв, перш ніж на берег виходити; ну, то він повів мене в кают-компанію та й нагодував.
Мені стало так ніяково, що я не міг далі її слухати. Я весь час думав про дітлахів: мені дуже кортіло відвести їх набік та вивідати в них до ладу, хто ж я, зрештою, такий. Проте ніяк не випадало ввірвати розмову: місіс Фелпс торохтіла без упину. І раптом вона мені наче снігу за пазуху сипонула:
— Та що ж це я, завела й спинитися не можу! Мені хочеться, щоб ти про сестричку розповів, про рідню нашу — що з ними, як вони там. Тепер я мовчатиму, а ти розповідай. Кажи все, про всіх оповідай, як вони там поживають, що мені переказували — все чисто мене цікавить.
Ну ж і вклепався я! По самі вуха вскочив! Досі мені бог сяк-так помагав, а зараз я як у сливах застуканий. Таке закрутилося, що хоч на ґвалт кричи! Ну, думаю, брехня не витягла, спробую на правді виїхати. І тільки розтулив рота, як вона раптом схопила мене, підштовхнула за ліжко й сказала:
— Ховайся, він вертається! Пригни голову — отак, тепер він тебе не помітить. Сиди ж тихо! Я з ним трошки пожартую. Діти, ви також мовчіть!
Ну, думаю, зав՚яз, як муха в патоці. Та пізно вже про те думати. Тепер сиди тихо та чекай, доки грім не стукне.
Я тільки мигцем побачив старого, коли він увійшов до кімнати, а там ліжко затулило його від мене. Місіс Фелпс кинулася до нього й спитала: