Всі ми погодилися, що герцог вигадав це дуже спритно: тепер ми могли вільно пересуватися і вдень. Протягом цієї ночі ми відпливемо досить далеко від того гармидеру, що неминуче зніметься в цьому маленькому місті після друкарської діяльності нашого герцога; а тоді можна й не ховатися, якщо ми того забажаємо.
Ми причаїлися й сиділи на одному місці аж до десятої години вечора, а тоді подалися геть, тримаючись якнайдалі від міста, і не засвічували сигнального ліхтаря, аж поки міські вогники щезли вдалині.
Коли Джім почав будити мене десь біля четвертої години ранку на вахту, він сказав:
— Геку, як ти гадаєш, чи нам ще здибаються дорогою королі?
— Ні,— відповів я.— Навряд.
— Ге,— зрадів він,— то й добре. Один король, нехай і два — ще сяк-так, де вже наше не пропадало! Вистачить і цих! Наш король п՚яний як чіп, та й герцог не кращий.
Виявляється, Джім просив герцога сказати що-небудь по-французькому, аби хоч почути, на що воно скидається, але той відмовив, запевняючи, що надто довго живе в нашій країні та ще й стільки лиха зазнав, що зовсім забув рідну мову.
Розділ XXI
Сонце вже зійшло, проте ми не причалювали до берега й плили все далі. Король з герцогом повставали, мляві й похмурі з похмілля, проте, пострибавши з плоту в річку та відсвіжившися, трохи отямились. Після сніданку король умостився на краєчку плоту, роззувся, закотив штани, встромив ноги у воду, щоб прохолодитися, запалив люльку та й почав товкти напам՚ять свою роль з "Ромео і Джульєтти". Коли він нарешті вивчив її досить добре, вони з герцогом заходилися вправлятися разом. Герцог навчав короля, раз у раз зупиняючи його та загадуючи проказувати кожну репліку знову й знову; він примушував його зітхати, притискати руку до серця і через деякий час сказав, що виходить начебто непогано. "Тільки,— зауважив він,— не слід вам ревти, наче той віл, вигукуючи "Ро-мео!" — ви повинні вимовляти це слово тихо, тремтливо та лагідно, ось хоч би так: "Ро-о-мео!" Адже Джульєтта — тендітна, ніжна дівчинка і не може ревти, як той осел".
Після цього вони видобули два довжелезні мечі, що їх герцог вистругав з дубових дощок, і розпочали репетицію двобою; герцог сказав, що він буде Річард Третій; бачили б ви, як вони наскакували один на одного та тупцялися на плоті. Незабаром король спіткнувся й шубовснув у воду, тоді вони вирішили відпочити й заговорили про свої колишні пригоди на цій річці:
По обіді герцог сказав:
— Ну, Капете, ми з вами почастуємо публіку першокласною виставою! Та все-таки, думаю, треба до неї щось додати. Підготувати щось на "біс".
— Як то на "біса", Бріджуотере?
Герцог пояснив йому, а тоді й каже:
— Я втну на "біс" шотландський або матроський танок, а ви... що б його для вас придумати?.. О, вже є!.. Ви можете прочитати монолог Гамлета.
— Гамлета — що?
— Монолог Гамлета, хіба не чули? Це ж найславнозвісніша штука геть у всьому Шекспірі. Справжній шедевр! Глядачі умлівають від захвату. Шкода, що тут у книжці його немає — я захопив із собою тільки один том,— але, думаю, мені все ж пощастить поновити його в голові. От тільки пройдуся трохи по плоту та подивлюся, чи зможу витягти цей монолог із глибини своєї пам՚яті...
І він почав походжати туди й сюди по плоту, грізно насуплюючи брови,— то зведе їх догори, то притисне долоню до чола, поточиться трохи назад і застогне, а потім зітхне і, врешті, пустить сльозу. Ох, і цікаво ж було дивитися! Нарешті він таки пригадав усі ті слова і зажадав, щоб ми слухали його. А тоді зупинився у величній позі — одну ногу виставив уперед, руки підніс угору, а голову трохи відхилив назад, уп՚явшись очима в небо, а далі заволав щодуху, здригаючись усім тілом та скрегочучи зубами; протягом цілого монологу він і скиглив, і руками розмахував, і лупив себе в груди, і таке витівав, що переважив своєю грою всіх акторів, яких я будь-коли бачив. Ось цей монолог. Я запам՚ятав його досить легко, бо герцог дуже довго муштрував короля:
Чи бути, чи не буть?.. Притичина у тому,
Чи слід приймать каміння й стріли
Від долі клятої, допоки
Бірнамський гай на Дунсінан не рушить?
А чи повстать на море туги?
Загинув сон, що нам вривав всі болі...
Ось в чому клопіт!.. Швидше ми
Знесем земнеє горе, ніж втечем за гробом...
Дункане! Чуєш! Підведись, прокинься!..
Чи може хто терпіти всі образи,
Тиранів гордощі й зневагу сильних
У строях тих жалобних, як належить,
Коли вночі враз розкриваються могили
Й мерці встають із них...
Таж звідти ще ніхто не повертався,
З тієї невідомої країни...
А через те хороброго рішучість
Зміняється таким непевним страхом,
Як мужність кицьки, що її зненацька
Враз облили холодною водою,-
І всі навислі хмари понад нами
Обернуться в ніщо!.. Хай так і буде!
Цсс… Тихо!.. Ось краса... Офеліє! О німфо!
Чому так широко ти роззявляєш
Свою розкішну мармурову пельку?..
Подайся краще в монастир! Іди!..
Ну, старому така роль дуже сподобалась, він швидко вивчив її напам՚ять і так торохтів — любо-мило послухати. Здавалося, що саме для неї його й на світ привели; а коли він уже добряче наламався до тієї кумедії, та ще, було, як розійдеться, то так руками вимахує та стрибає — мало зі шкури не вискочить.
При першій слушній нагоді герцог видрукував кілька афіш про виставу, а потім ті два чи три дні, що ми пливли плотом, творилася справжня катавасія — король із герцогом весь час на мечах билися, все репетирували, так герцог їхні вправи називав.
Одного ранку запливли ми глибоченько в штат Арканзас і побачили в затоці невеличке містечко. Ми пристали до берега, за три чверті милі вище, в гирлі невеличкої річечки, так рясно оброслої кипарисами, що вона скидалася більше на печеру. Всі ми, окрім Джіма, посідали в човен і подалися до того містечка роздивитися, чи можна там дати виставу.
Нам дуже пощастило: після обіду в містечку мала відбутися циркова вистава, і з навколишніх сіл уже почав з՚їжджатися люд — то на деренькучих візках, то просто верхи. Цирк мав виїхати з міста надвечір, отже, наша вистава була якраз вчасна і могла мати великий успіх. Герцог найняв судову залу, і ми пішли розклеювати афіші. У них писалося: