— Ти вмієш писати, Баку?
— Та вмію,— відповів він.
— Б՚юсь об заклад, що мого імені правильно не напишеш! — сказав я.
— Б՚юсь об заклад, що напишу,— відповів він.
— Гаразд,— кажу я,— вимовляй кожну літеру.
— Д-ж-о-р-д-ж Д-ж-е-к-с-о-н, так? — питає він.
— Дивись,— сказав я,— правильно, а я думав, що ти не зумієш. Воно не так легко написати моє ім՚я, поки як слід його завчиш.
При першій же нагоді я нишком занотував собі, як воно пишеться: ану ж хто-небудь запитає, от я й відторохчу, як звичне мені ім՚я.
Це була дуже гарна сім՚я, і дуже гарний будинок. Я зроду ще не бачив на селі такого гарного будинку, ще й так добре обставленого. Парадні двері замикалися не на залізний засув, та й не на дерев՚яний із шкіряним ремінцем; треба було повертати мідну кулясту ручку — точнісінько, як у міських будинках. У вітальні не понаставлювано ліжок, не було тут і сліду нічого схожого на ліжко, а проте навіть у місті по багатьох вітальнях понаставлювано ліжка. Великий камін був викладений з цегли; а щоб цеглини були гладенькі, їх шкребли шматком цеглини, поливаючи водою; коли-не-коли їх покривали червоною фарбою, яку називають тут "іспанська коричнева". Величезний мідний таган міг витримати цілу колоду. На полиці над каміном, посередині, стояв годинник під склом, а внизу на склі було намальоване місто з кружечком замість сонця, і крізь той кружечок видно було, як гойдається маятник. Було дуже приємно слухати, як він цокає; часом до господи заходив мандрівний годинникар, лагодив того годинника та чистив, і тоді годинник вибивав разів із півтораста, поки геть зовсім знеможеться. Господарі не погодилися б його продати ані за які гроші.
Обабіч годинника стояло по великій заморській папузі, зробленій з чогось ніби з крейди та пофарбованій у найпістрявіші барви. Поруч із однією папугою стояла череп՚яна кицька, а поруч із другою — череп՚яний собачка; а коли їх натиснути — вони пищали, проте пащі не роззявляли і писок лишався такий же байдужий. Вони пищали знизу. Позад усіх тих фігурок пишалося два великі розгорнені віяла з крил дикого індика. А на столі посеред кімнати стояв цяцькований череп՚яний кошик із яблуками, помаранчами, персиками та виноградом, що виглядали набагато рум՚яніше, жовтіше й показніше, ніж справжні, а проте було видно, що вони несправжні, бо подекуди вже пооблуплювалися і в пооббиваних місцях прозирало біле — чи то крейда, чи щось інше, з чого вони були зроблені.
Стіл покривала чудова церата з намальованим червоною й синьою фарбою орлом та лямівкою навколо. Ту церату привезено з самої Філадельфії — так мені сказали. На кожному розі того столу охайними стосиками були поскладувані книжки. Одна з них — фамільна Біблія з малюнками. Там же лежав "Шлях прочанина" — про одного чоловіка, що покинув свою сім՚ю, а чому саме — об тім у книзі не писалося. Я багато разів брався до неї; читати її було цікаво, але важкувато. Ще був там "Дар Дружби", з різними втішними оповіданнями та віршиками; та тільки віршів я не читав. Були там іще промови Генрі Клея та "Хатній лікарник" доктора Ганна, де розповідалося дуже докладно, що треба робити, якщо хто заслабне чи вмре. Був там і молитовник, і всілякі інші книжки. А ще стояли там гарні стільці з плетеними сидіннями, зовсім міцні, не продавлені всередині й не діряві, мов той старий кошик.
По стінах у них порозвішувано було картини — все Вашингтони, та Лафайєти, та різні битви, та шотландська королева Марія Стюарт, а одна картина називалася "Підписання Декларації". Висіли в них ще й такі картинки, що господарі звали їх "пастелі"; їх намалювала їхня дочка-небіжчиця, коли їй було ще п՚ятнадцять років. Таких малюнків я зроду не бачив — вони були куди чорніші, ніж звичайно. На одному красувалася жінка у вузькій чорній сукні, підв՚язаній поясом аж попід пахвами, з рукавами, що скидалися на качани капусти, у великому чорному капелюшку, схожому на черпак із чорною вуаллю, а з-під сукні визирали тонесенькі ніжки в білих панчохах та в чорних вузеньких, мов долото, черевичках із чорними тасьмами вперехрест. Вона стояла задумливо, спираючися правим ліктем на надгробок під плакучою вербою, а в другій руці, що звисала вподовж тіла, тримала білу хусточку й торбинку, і під тим малюнком стояв напис: "Невже ми не побачимося знову, ой лишенько!" На другому була намальована молода дівчина з начесаним на маківці волоссям і з гребінцем у тій зачісці, таким великим, як спинка стільця; та дівчина плакала в свою хусточку, а в другій руці, на долоні, в неї лежала догори лапками мертва пташка, а під малюнком стояв напис: "Ніколи більш не почую я твого ніжного щебетання, о горе!" А ще був і такий малюночок: молода дівчина стояла край вікна й дивилася на місяць, а по щоках у неї текли сльози; в одній руці вона тримала розкритого листа із чорною печаткою, другою рукою тулила до губів медальйон з ланцюжком, а під тим малюнком стояв напис: "Невже ж ти пішов назавжди? Так, ти пішов, о горе!" На мою думку, то були дуже зворушливі малюночки, а проте в мене до них душа не лежала, бо часом, коли й без того сумно, як гляну на них, то ще гірше стає. Всі дуже побивалися, що та дівчинка так рано померла: вона розпочала ще силу-силенну таких малюнків, а з того, що вже було зроблено, добре видно, як багато втратили її рідні. Але я собі так думаю, що, мавши таку вдачу, вона найліпше почуватиме себе на цвинтарі. Бідолаха саме працювала над тим, що мало бути її найвизначнішою картиною, аж раптом занедужала; і вдень і вночі молилася вона тільки про те, аби пожити ще й упоратися зі своєю картиною; та ба! — не поталанило, сердешній, так і померла, не скінчивши. То було зображення молодої жінки в довгому білому вбранні, що видерлася на поруччя мосту й мала от-от стрибнути з нього вниз; волосся її розмаялося й звисало за спину, а вона втупила очі в місяця, по обличчю в неї текли рясні сльози; дві руки вона притисла до грудей, дві руки випростала перед себе, а ще дві простягла до місяця. Річ у тім, що малярка хотіла спочатку подивитися, як же воно буде найкраще, а всі зайві руки мала потім стерти, але, як я вже казав, вона померла, перш ніж вирішила це питання, і тепер картина висіла у головах ліжка в її кімнаті, і кожного дня її народження картину прикрашали квітами. Весь інший час її було запнуто завісочкою. І хоча жінка на тому малюнку мала досить приємне обличчя, але зайві руки робили її подібною до павука,— так я собі думав.