— Втік, жалюгідний боягуз! — кивнув Едик угору.— Але почекай! Я таки спіймаю тебе!
Дивлячись на його безсиле тіло, на шерсть, що стирчала в усі боки, на заляпані багнюкою черевце і лапки, я величезним зусиллям приховав посмішку і промовив якомога добродушніше:
— Полюємо?
Та Едик, очевидно, угадав мій справжній настрій.
— Так, полюємо! — відповів він зухвало.— Не дають їсти — буду полювати! Але не на мишей! Ні! Я спіймаю водяного бугая і доведу всім, що я здатний на більше, ніж звичайне кошеня! Скоро про мене заговорить весь світ і його околиці!
Я подумав, що краще, коли ти не добиваєшся слави спеціально, а вона приходить до тебе сама, як наслідок твоєї самовідданої праці, відданості справі. Та нехай...
— А чи не здається тобі,— сказав я без тіні глузування,— що в тебе не досить фізичної сили для такого полювання?
— Звідки ж буде сила, коли тобі не дають їсти?! Голодний, от і не доскочив півметра до бугая!
— Крім їжі, потрібно ще й тренування м’язів,— вів я далі.— А чому б тобі не пополювати на мишей? Це дає добрий гарт для тіла.
Кошеня задумливо почухалось:
— Коли так поставити питання, то, може, дійсно є рація половити мишей? — сказало воно само до себе.
— В усякому разі, коли ти почнеш із звичайної праці, то в тебе буде більше шансів потрапити на якусь видатну роботу, ніж коли ти байдикуватимеш, чекаючи, що хтось запропонує тобі високу посаду. Тепер немає фей-чарівниць...
Мені здалося, що я його переконав.
Едик пішов, а я сидів і, насолоджуючись свіжим запашним повітрям, аналізував за звичкою свої вчинки. Добре я тоді зробив, що порадив кішці не давати стилязі їсти. Як швидко такі типи приходять до правильного розуміння речей, коли до них практично застосувати формулу "хто не працює — той не їсть".
Я продовжував сидіти на березі ставка, поглядаючи з осоки на різних птахів-браконьєрів. Особливо приваблювали мене чаплі, але вони стояли зовсім у воді. Звичайно, коли б не лист, я висидів би добу і дочекався, поки чапля вийде на сухе, але обов’язок насамперед! Тим більше, що вартові, як тільки помічали чаплю, зразу ж стріляли по ній з рушниці.
Після обіду я ще пописав, а на другий день пішов на ставки вранці, щоб подивитися, як годують коропів. У прозорій воді зграї риби накидалися на столик, куди клали мішанку з макухи, пророслого зерна, крейди. Це були три— і чотирилітні коропи, які на той рік перейдуть у число племінних. Меткі і дужі, вони враз кидалися од столика, помітивши якусь небезпеку, а потім знову підпливали, хапали корм, бавились, каламутили воду.
Я дивився на них, і в мене боліло серце — невже цих красунів схоплять злодії?
— Додому! Додому! — скрикнув я.— Писати! Писати!
Але попутної автомашини не було. Щоб не гаяти марно часу, я пішов глянути на нерестові ставочки.
Я став біля самої води і побачив ікринки на стеблах лисохвоста. Старих коропів уже не було тут, їх зразу ж половили і вкинули в спеціальний ставок — у племінний, як тільки закінчився нерест. З ікринок через два-три дні вилупляться коропенята, і для них тут приготували їжу — червонуваті дафнії шастали туди й сюди по ставочку.
Загурчала автомашина, і я поспішив до гурту, щоб їхати додому. Благополучно доїхавши, я сів писати. Робота посувалась добре, і до вечора я виконав подвійну норму. Тепер лишалося написати останні два слова "...великих коропів".
В прекрасному настрої я вийшов надвір. Свідомість того, що я виконав свій обов’язок, наповнювала мене радістю. А коли я дивився на курей, що бездумно греблися в смітті, дбаючи лише про свій шлунок, на горобців, що безтурботно цвірінькали, на Ничипора, що ліниво грівся проти сонечка, нарешті, на заспаного Пуголовицю,— в мені підіймалося почуття зверхності над цими створіннями.
"Я допомагаю прогресові, а ви?". На думку мені спали слова класика: "І казки про вас не розкажуть, і пісні про вас не складуть". Я продекламував ці рядки і враз спохватився.
— Е! — сказав я собі.— Е, Лапченку, ти що ж? Мрієш, що про тебе складуть пісню? Починаєш зазнаватися? Так, ти дещо зробив, але ж тобі й дано більше від природи, ніж іншим!
Я попрямував до контори.
Грей зустрів мене на порозі.
— Я збирався йти до вас,— сказав він з властивим йому значущим виглядом.
— Був би вельми радий прийняти вас у себе, містер Грей,— відповів я йому з підкресленою ввічливістю.
— Маю новини!
— Я слухаю вас.
— Лист.
— Чекаю подробиць.
— "Тітка приїздить завтра о дванадцятій нуль-нуль".
— Що-о-о? — здивувався я.— О дванадцятій дня? Ви хотіли сказати — о двадцять четвертій нуль-нуль?
Сіренький глянув на мене поблажливо і сказав байдужим тоном, хоч насправді від ледве не танцював з радощів:
— Мені здається, що за Петренком стежать, тому Ракша призначив побачення на денні години. Адже вдень, коли по шосе проходять сотні автомашин, їхнього побачення ніхто не помітить. Пуголовиця став дуже обережний.
— Ніщо не врятує його! — сказав я.— План "Вибух" буде виконано завтра.
Ми умовились, що завтра вранці я закінчу листа, а покажу його Костеві після того, як побуваємо з Сіреньким на побаченні Ракші з Пуголовицею. Умовившись про місце і час зустрічі, ми вирішили заглянути до лабораторії.
Довготелеса, побачивши нас, сердито зиркнула одним оком, другим вона дивилася в лупу.
Мені хотілося подивитися, що вона там розглядає, і я вдався до хитрощів. Набравшись сміливості, я стрибнув їй на руки і почав свою улюблену колискову пісеньку в надії, що довготелесу лаборантку, як і кожну жінку, зворушить ніжність. Так і сталося. Вона почала гладити мене, а я тим часом дивився в лупу.
Через скло було видно луску коропа, тільки в збільшеному вигляді.
Лаборантка, помітивши, що я з великим інтересом спостерігаю в лупу, пояснила мені:
— Ми за допомогою луски визначаємо вік коропа. Дивись, на лусочці наче намальовані круглі смужечки, то широкі, то вузькі. Щороку на кожній лусочці відкладається дві пари таких кілець — восени і взимку вузенькі, а навесні і літом — широкі. Скільки років було тому коропові, що його луску ти зараз бачиш?
— Три,— відповів я, порахувавши кільця. Але оскільки я не вимовляв звук "р", вона не зрозуміла мене і сказала:
— Ні, три.