Я вже казав, що не люблю води. Але мені було цікаво подивитися на це "море", створене руками і розумом людини. Щиро кажучи, воно не справило на мене сподіваного враження. Вода мене не вабила, а береги майже скрізь голі, без заростей лози та розлогих верб, що так прикрашають річки й ставки і, безперечно, прикрасили б і море. Не видно було біля берегів навіть очерету чи хоча б осоки. Чорніла самісінька рілля, яку ще не вкрила зелень сходів. Тільки там, де до води підходили масиви озимої пшениці, краєвид ураз оживав, лагіднішав.
Та справа не лише в красі. Мене як іхтіолога турбували обривисті береги моря, підмивані хвилями, вони обвалювалися і височіли всюди жовтою прямовисною стіною.
Ще рік тому я не надавав би цьому ніякого значення, але тепер не міг дивитися на такі береги спокійно. Біля такого берега не можуть нереститися короп, судак, лящ. А що це означає? Це означає, що не будуть збільшуватися природним способом запаси риби у водоймищі.
Короп може метати ікру на зеленому лузі, залитому повіддю. Не буде такого лугу — ікра в рибині перетвориться на місиво, і організм всмокче його в кров.
Судак викидає ікру на коріння верби, лози та інших дерев та чагарників, що ростуть біля берега, або на зелену траву на дні водоймища. Він може нереститися і на піскуватому або гравійному дні, пробивши в ґрунті гніздо-ямку. Але судак не відкладе свою ікру в мул. На замуленому дні він нереститися не хоче!
Не буде нереститися біля голого берега й лящ!
Є й такі породи риб, що, коли немає умов для нересту, здихають!
Так уже зробила природа, що кішка може окотитися хоч на горищі, хоч у підвалі, курка знести яйце де завгодно, хоч посеред двору, а риба — тільки в цілком певних умовах...
Зараз ми їхали з професором не лише подивитися на організований нерест судака, а й простежити за відправкою судакової ікри до нашого господарства.
Пливли ми довго. Мені обридло дивитися з віконця на сіру воду і жовті береги, і я пішов прогулятися. Я заглянув до комірника і спіймав там мишу, потім — до камбуза, де своєю пухнастою шерстю справив на кока таке враження, що він дав мені шматок сирого м’яса.
Тиша, повний шлунок і відсутність турбот настроювали мене на філософський лад. "Чому до мене скрізь таке добре ставлення?" — спитав я себе і зразу ж знайшов відповідь. "А тому, що ти, Лапченку, порядний кіт, ти чесний кіт, ти доброзичливий, працьовитий і принципіальний кіт". Розв’язавши це не таке вже складне питання, я по асоціації згадав своїх, так би мовити, антиподів — кошеня-стилягу і того товстого кота-підлабузника, що з ним дискутував на лекції.
Я зустрівся з цим гладким лицеміром за кілька днів до свого від’їзду в Херсон.
— А, Лапченко! Привіт! — почав він фамільярно.— Знаєте, Лапченку, ви дали мені тоді цікаву ідею.
— Коли "тоді"? — промовив я, не приховуючи глузування.— Тоді, коли Ничипір учив вас принципіальності?
— Ой, товаришу Лапченко, який же ви злопам’ятний,— улесливо замуркотів він замість того, щоб образитись або дати відкоша, вчепившись у мене кігтями.— Я з вами хочу порадитись, а ви…
— Кажіть, що таке? — нахилив я голову і опустив очі, як кожен, хто хоче показати, що розмова йому неприємна.
— Хочу, товаришу Лапченко, зробити доповідь на тему, яка повинна вас теж зацікавити.
Я мовчки ледь кивнув головою, що мало означати: "Продовжуйте, не тягніть!"
— На тему виховання нашої молоді.
— Як виховувати підлабузників? — не витримав я. Він проковтнув образу і продовжував:
— Це буде лекція на тему "Проблема перевиховання матусиних синків, як основна проблема котячої молоді".
Я витріщив очі.
— Я готую її на матеріалі про те кошеня-стилягу, яке ви так справедливо критикували на тих пам’ятних зборах, а також у бесіді з його матір’ю.
— Як же ви думаєте його перевиховувати?
— Ну, як? Організувати громадськість, напружити зусилля, вжити заходів, ну, взагалі...
Я дивився на нього з жалем...
— А чому ви вважаєте цю проблему основною для нашої молоді, адже ж у нас лише одне таке кошеня?
— А чому у людей ця проблема посідає таке місце в художній літературі? Адже у них теж матусиних синочків не так багато. А скільки творів про них! Навіть є пісенька, в якій співається:
Биография начинается С двадцати четырёх лет
— Отже, ви бачите, що люди помиляються.
— Звичайно!
— То навіщо ж вам повторювати помилки людей?
Він незрозуміло дивився на мене кілька хвилин, потім з відчаєм хитнув головою:
— Ех, коли б я був людиною!
— І що б було?
— Що було 6? Ого! Я написав би кандидатську дисертацію на тему: "Проблема матусиного синка — основна проблема нашої чудової молоді".
Я уявив цього кота в образі людини — кандидата наук. Огрядна постать в сірому коверкотовому макінтоші і фетровому капелюсі, поважна хода, властива лише директорам підприємств і керівникам установ, і самовдоволене обличчя, від якого настільки безпідставно пре зверхністю, що хочеться схопити цього типа за в’язи і товкти носом об підлогу, як звичайного кота, коли він поводиться не так, як йому належить...
— О, будь я людиною, я далеко пішов би...— мрійно примовив кіт-підлабузник.
Раптом зі мною сталося щось незрозуміле. Якась невідома сила підкинула мене вгору і посадила майбутньому кандидату наук на спину, а мої кігті і зуби вчепились йому в карк.
— Пристосованець! Негідник! Бездара! — вигукнув я, роздираючи йому шкіру кігтями, аж поки він не вирвався з моїх лабет.
— Це ще не все! — гукнув я йому навздогін.— Я ще прийду на твою лекцію! Начувайся!
Зараз, згадавши цей інцидент, я покартав себе за невитриманість і, давши слово надалі завжди тримати себе в руках, спокійно заснув.
У Херсоні ми з головою поринули в роботу. Але спочатку про Херсон. Оце справді місто! Отут справді краєвиди! Широченний Дніпро в жовтавій зелені весняних верб, зелені острови з золотим піском берегів, а навколо блакить води, а над головою блакить неба, а на обрії м’які, ласкаві, теплі обриси зелених заростей. Це оспівані поетами славнозвісні дніпровські плавні! Ні я, ні професор не могли втриматися, щоб не висловити свого захоплення краєвидами Херсона.
— Тепер наше завдання,— сказав представник раднаргоспу,— зробити такими ж прекрасними і береги нашого нового моря.