— Ну, єлей ми вже придбали, — урочисто сказав Швейк, повернувшись із фірми "Поляк", — конопляна олія номер три, перший ґатунок, можемо тепер вимастити нею хоч цілий батальйон. Це солідна фірма. Продає також оліфу, лаки і пензлі. Нам ще потрібний дзвіночок.
— А навіщо він здався, Швейку?
— Треба, пане фельдкурате, по дорозі дзвонити, щоб, коли будемо йти з господом богом і з тією конопляною олією номер три, люди перед нами шапки скидали. Це так завжди робиться, і багато людей, які на цю церемонію не звертали уваги й не скидали шапок, були заарештовані. На Жижкові одного разу парафіяльний священик відлупцював сліпого, який теж не зняв шапки, а до того ж бідолаху ще й посадили, бо в суді йому довели, що він не глухонімий, а тільки сліпий, отже, чув дзеленькання дзвіночка і своєю поведінкою подавав поганий приклад, хоч це й було вночі. Це так, як на свято тіла господнього 1. В інший день люди на нас навіть не звернули б уваги, а тепер будуть перед нами шапки скидати, тому, якщо, пане фельдкурате, не маєте нічого проти, я миттю принесу дзвіночок.
1 Обрядове релігійне свято у католиків.
Діставши дозвіл, Швейк за півгодини приніс дзвіночок.
— Це з воріт заїзду "У Кржижків", — сказав він, — коштує мені п'яти хвилин страху, і до того ж довелося чекати, бо весь час швендяли люди.
— Я йду до кав'ярні, Швейку. Якщо хто прийде, хай почекає.
Десь за годину з'явився сивий підстаркуватий добродій. Тримався він прямо і дивився суворо.
Від усієї його постаті віяло злобою і рішучістю. Дивився він так, немовби доля послала його знищити цілу нашу бідну планету, щоб і слід її загубився у всесвіті.
Добродій говорив грубим, сухим і суворим тоном, — Він дома? Пішов, кажете, до якоїсь кав'ярні? Сказав почекати? Добре. Чекатиму хоч до ранку. На кав'ярню гроші є, а борги платити нема чим. Священик! Тьху, до біса! — І він плюнув у кухні на підлогу.
— Не напльовуйте нам тут, пане, — озвався Швейк, дивлячись з цікавістю на незнайомця.
— А я ще раз плюну, отак, — уперто сказав суворий добродій, плюючи на підлогу вдруге. — Як йому не сором! Військовий священик. Ганьба!
— Якщо ви культурна людина, — застеріг його Швейк, — відучіться плювати в чужій квартирі. Чи, може, ви думаєте, що коли вибухла світова війна, то вам уже все дозволено? Поводьтеся пристойно, а не так, ніби якийсь голодранець. Ви повинні бути чемним, говорити ввічливо і не хуліганити, ви, пришелепуватий цивіляко!
Суворий пан устав з крісла і, тремтячи від хвилювання, заговорив:
— Ви що собі дозволяєте? Ви смієте казати, що я невихована людина? То хто я, по-вашому, хто? Кажіть!..
— Нужник, ось хто ви! — випалив Швейк, дивлячись йому в очі. — Плюєте на підлогу так, наче ви в трамваї, поїзді або десь у ресторані. Я завжди дивувався, чому там усюди висять таблички, що на підлогу плювати забороняється. А тепер бачу: це через вас. Вас, мабуть, уже всюди добре знають.
Суворий незнайомець аж на виду змінився, і на адресу Швейка й фельдкурата посипався град добірної лайки.
— Ви вже виговорилися? — спокійно спитав Швейк, коли пролунали останні образи:
"Ви розбійники, ви обидва падлюки, — який пан, такий крам". — Може, ще щось маєте додати, поки не злетіли зі сходів?
Але суворий добродій так уже вичерпався, що на думку йому не спадала жодна соковита лайка. І він замовк. Швейк вирішив, що марно чекати якихось доповнень, а тому відчинив двері, поставив суворого пана обличчям до виходу... і такого удару не посоромився б навіть найкращий гравець футбольної команди міжнародного класу.
А за суворим добродієм покотився по сходах Швейків голос:
— Вдруге, коли виберетеся в гості до порядних людей, поводьтеся пристойно!
Суворий добродій, чекаючи на фельдкурата, довго ходив попід вікнами.
Швейк відчинив вікно і стежив за ним.
Нарешті гість дочекався фельдкурата, який привів його до кімнати й посадовив навпроти себе на стілець.
Швейк мовчки приніс плювальницю і поставив її перед гостем.
— А це, Швейку, нащо?
— Насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, що з цим ось добродієм уже була тут невеличка неприємність через плювання на підлогу.
— Залишіть нас, Швейку, ми дещо маємо наодинці залагодити.
Швейк козирнув:
— Насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, я вас залишаю, — і пішов на кухню, а в кімнаті розпочалася дуже цікава розмова.
— Ви, якщо не помиляюся, прийшли одержати гроші по тому векселю? — спитав фельдкурат свого гостя,
— Так. І надіюся...
Фельдкурат зітхнув.
— Ми часто потрапляємо в таку ситуацію, коли нам залишається тільки надія. Яке це чудесне слівце — "надійся". Це один з листочків трилисника, який підносить людину над хаосом життя: віра, надія, любов.
— Я надіявся, пане фельдкурате, що сума...
— Звичайно, шановний пане, — перепинив його фельдкурат. — Можу ще раз повторити, що слово "надіятись" додає людині сили в її боротьбі з життям. І ви не втрачайте надії. Це прекрасно — мати певний ідеал, бути невинним, чистим створінням, яке позичає гроші під вексель і має надію, що йому вчасно заплатять.
Надіятися, постійно надіятися, що я виплачу вам тисячу двісті крон, коли в моїй кишені менше ста.
— Отже, ви... — заникуючись, відізвався гість.
— Так, отже, я... — відповів фельдкурат.
Обличчя гостя знову набрало впертого і лютого виразу.
— Пане, це шахрайство, — сказав він, підводячись.
— Заспокойтеся, шановний пане.
— Це шахрайство! — вперто вигукнув гість. — Ви зловживаєте моїм довір'ям!
— Пане, — сказав фельдкурат, — вам для здоров'я треба свіжого повітря. Тут надто задушно. Швейку, — гукнув він до кухні, — цей пан бажає вийти на свіже повітря!
— Насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, — озвався Швейк з кухні, — я цим паном уже раз відчиняв двері.
— Повторити! — пролунав наказ. І Швейк виконав його рвучко, швидко і суворо.
— Дуже добре, пане фельдкурате, — сказав Швейк, повернувшись з коридора, — що ми з ним упоралися раніше, ніж він тут почав бешкетувати. В Малешицях був один корчмар, грамотій. Він на все мав цитати зі святого письма, а коли кого лупцював батогом, завжди промовляв: "Хто жаліє різки, той ненавидить сина свого, але хто любить його, то, доки не пізно, карає; я тебе, потіпахо, провчу, як битися в моєму шинку".