Проте всі мовчали. Вахмістр сидів, щось обмірковуючи, і нарешті висловився, звернувшись до сержанта:
— На мій погляд, вішати шпигунів неправильно. Людина, яка жертвує собою в ім'я обов'язку, в ім'я своєї, так би мовити, батьківщини, повинна бути страчена почесним способом — порохом і свинцем. Чи не так, пане сержанте?
— Безперечно. Такого треба тільки розстріляти, а не вішати, — погодився сержант. — Ось, наприклад, послали б і нас і сказали: "Маєте вислідити, скільки в росіян кулеметів у кулеметній роті". Звичайно, ми б перевдяглись і пішли, а за це мене вішати, мов якогось розбійника?
Сержант так розхвилювався, що аж схопився з місця і вигукнув:
— Я вимагаю, щоб мене розстріляли й поховали з військовими почестями.
— Але тут і на слизьке можна заїхати, — озвався Швейк, — якщо хлопець не в тім'я битий, то його, хоч лусни, ніколи не викриють.
— Викриють! — з притиском вигукнув вахмістр. — Якщо, звичайно, і вони не в тім'я биті і мають свій метод. Ви самі в цьому переконаєтесь. Переконаєтесь, — повторив він уже спокійнішим тоном, з приємною усмішкою, — в нас крутійством ніхто далеко не заїде, чи не так, пане сержанте?
Сержант на знак згоди кивнув головою і додав, що в деяких людей справа вже наперед програна, а вдаваний спокій допоможе їм, як кобилі заєць, бо вдаваний спокій найбільше їх викриває.
— Ви моєї школи, пане сержанте, — бундючне заявив вахмістр. — Спокій — мильна булька, але штучний спокій — це corpus delicti 1, — і, перейшовши на іншу тему,
звернувся до сержанта: — Чого б нам замовити собі на вечерю?
1 Доказ злочину (лат.).
— А хіба пан вахмістр сьогодні не підуть до шинку?
Це питання поставило перед вахмістром нову складну проблему, яку треба було негайно розв'язати.
А що, коли шпигун, скориставшися з його відсутності, вночі втече? Сержант, правда, людина надійна, обережна, але в нього вже двоє волоцюг утекло. Насправді було так: одного разу взимку сержантові не хотілось тягтися з ними по морозу аж до Пісека, і він у полях біля Ражиць відпустив їх, а для проформи пальнув з карабіна в повітря.
— Пошлемо нашу бабу по вечерю, а пиво вона носитиме в дзбані, — розв'язав вахмістр важку проблему, — хай баба трохи пробігається.
І баба Пейзлерка, що прислуговувала їм, таки справді добре пробігалась.
Після вечері дорога між жандармським постом і шинком "Котик" не була порожньою й хвилини. Незліченні сліди великих важких чобіт баби Пейзлерки на тій лінії сполучення свідчили про те, що вахмістр повною мірою компенсував свою відсутність у "Котику".
А коли нарешті баба Пейзлерка з'явилася в шинку з дорученням, що пан вахмістр, мовляв, низько кланяється і веліли прислати їм пляшку контушівки, — цікавий трактирник не витримав.
— Хто там у них? — перепитала баба Пейзлерка. — Та якийсь підозрілий чоловік.
Саме коли я виходила, обидва обнімали його за шию, а пан вахмістр гладили його по голівці й примовляли: "Золотенький ти мій хлопчику слов'янський, ти мій маленький шпигунчику!"
Далеко за північ, простягшись на своєму ліжку в повній формі, сержант хропів на всі заставки. Навпроти нього сидів вахмістр з рештками контушівки на дні пляшки і обіймав Швейка за шию, сльози котилися по його засмаглому обличчі, вуса позлипалися від наливки, і він тільки бубонів:
— Скажи, що в Росії нема такої доброї контушівки, скажи, щоб я міг спокійно заснути. Визнай це, не будь бабою.
— Нема.
Вахмістр звалився на Швейка.
— Ти мене порадував, признався. Так повинно й на допиті бути. Якщо винен — навіщо заперечувати.
Він підвівся і, заточуючись, попрямував з порожньою пляшкою до своєї кімнати, мимрячи:
— Коли б він не звернув на х-хибну до-дор-ро-гу, то все могло інакше с-скін-скін-читися.
Перше ніж звалитися в формі на ліжко, вахмістр витяг з письмового стола свій
рапорт і спробував доповнити його ще таким матеріалом: "Ich muss noch dazu beizufugen, dass die russische Kontuszowka 1 на підставі § 56", — але зробив пляму, злизав її, дурнувато всміхаючись, звалився на ліжко й заснув мертвим сном.
1 Я повинен до цього додати, що російська контушівка... (Нім.)
Над ранок жандармський сержант, що спав на ліжку під стіною, почав голосно хропіти й виводити носом такі трелі, що Швейк прокинувся. Він підвівся, гарненько струсонув сержанта і знов уклався спати. Вже встало сонце, почали співати півні, коли прийшла баба Пейзлерка і розтопила грубу. Вона теж відсипалась після нічної біганини. Баба застала відчинені двері й усіх у глибокому сні. Гасова лампа у вартівні ще чадила. Стара Пейзлерка вдарила на сполох і стягла сержанта і Швейка з постелі. Сержантові вона сказала:
— Хоча б посоромились спати одягнені, як худоба. — А Швейка вилаяла, щоб він принаймні застібав штани, коли перед ним жінка.
Нарешті енергійно гримнула на розісланого сержанта й примусила його розбудити пана вахмістра, бо хіба, ж це порядок так довго хропти?
— Ну і в гарні ж руки ви попали, — буркотіла баба до Швейка, в той час як сержант будив вахмістра. — П'янюги, один гірший за другого. Пропили б і власного носа. Мені вже третій рік не платять за службу, а коли нагадую, вахмістр щоразу каже: "Губу на замок, бабо, як не хочете, щоб я вас посадив. Ми все знаємо: ваш син браконьєр і в панському лісі дрова краде". От і мучуся з ними вже четвертий рік. — Баба глибоко зітхнула і бурмотіла далі: — Головне, стережіться вахмістра, він у вічі — як лис, а поза очі — як біс. Так і шукає, щоб когось спіймати й посадити.
Вахмістра дуже важко було збудити. Сержант добре натрудився, поки переконав його, що вже ранок.
Нарешті він розплющив очі, протер їх і невиразно почав пригадувати вчорашній день. Раптом майнула страшна думка, яку він зразу ж висловив, непевно дивлячись на сержанта:
— Утік?!
— Та що ви, він чесна людина.
Сержант походив по кімнаті, поглянув у вікно, повернувся, відірвав клаптик газети на столі й почав м'яти пальцями паперову кульку. Видно, хотів щось сказати.
Вахмістр підозріло подивився на нього і, щоб остаточно з'ясувати, про що той думав, заговорив:
— — Я вам, пане сержанте, допоможу: певно, я знову вчора набешкетував.
Сержант з докором глянув на свого начальника,