Надпоручник Лукаш ніжно взяв торговця хмелем під руку, підвів до карти воєнних дій на стіні і, показуючи окремі точки, почав пояснювати:
— Східні Бескиди — це наш найнадійніший опорний пункт. Як бачите, на карпатських відтинках фронту ми маємо міцну базу. Сильний удар по цій лінії — і зупинимось аж у Москві. Війна скінчиться швидше, ніж сподіваємося.
— А що Туреччина? — запитав торговець хмелем, міркуючи тим часом, з якого б кінця почати, щоб добратися до суті справи, заради якої приїхав.
— Турки тримаються добре, — відповів надпоручник і знову підвів його до стола.
— Голова турецького парламенту Галі-бей із Алі-беєм приїхали до Відня.
Головнокомандуючим турецької Дарданелльської армії призначено маршала Лімана фон Зандерса. Гольц-паша приїхав з Константинополя до Берліна, а наш цісар нагородив орденами Енвера-пашу, віце-адмірала Уседомапашу і генерала Джевада-пашу. Досить багато нагород за такий короткий час.
Хвилину всі сиділи мовчки, дивлячись одне на одного, нарешті надпоручник вирішив, що настала слушна хвилина розрядити неприємну ситуацію словами:
— Коли ж ви приїхали, пане Вендлере?
— Сьогодні вранці.
— Я дуже радий, що ви мене знайшли й застали вдома, бо по обіді я завжди йду до казарми, там у мене нічна служба. Моє помешкання, власне, день і ніч порожнє, а тому я міг запропонувати вельмишановній пані гостинність, поки вона в Празі. Тут її ніхто не турбує. Для старих знайомих...
Торговець хмелем кашлянув:
— Каті химерна жінка, пане надпоручнику. Прийміть мою найсердечнішу подяку за все, що ви для неї зробили. Отак зненацька заманеться їй їхати до Праги, каже:
лікувати невроз. Я їжджу в торговельних справах, повертаюся додому, а хата порожня, Каті й сліду нема.
Намагаючись надати своєму обличчю найласкавішого виразу, він посварився на неї пальцем і, вимушено всміхаючися, спитав:
— Ти, певно, гадала, що коли я подорожую, то й ти можеш подорожувати. Ти, звичайно, не подумала...
Надпоручник Лукаш, побачивши, що розмова набирає небажаного характеру, знову підвів інтеліґентного торговця хмелем до карти воєнних дій і, показуючи підкреслені місця, сказав:
— Я забув звернути вашу увагу на одну дуже цікаву обставину: подивіться на цю велику, звернену на південний захід дугу, де група гір утворює природне укріплення. Сюди спрямований наступ союзників. Перерізавши дорогу, яка з'єднує це укріплення з головною оборонною лінією ворога, ми тим самим порушимо його зв'язок між правим крилом і Північною армією на Віслі. Вам тепер ясно?
Торговець відповів, що тепер він дуже добре розуміє, але, як людина тактовна, одразу ж схаменувся, щоб хтось не сприйняв його слів як натяк, і, повертаючись на своє місце, сказав:
— Через цю війну наш хміль втратив збут за кордоном. Для хмелю втрачені на сьогодні не тільки Франція, Англія, Росія, але й Балкани. Поки що вивозимо Цей товар до Італії, та боюсь, що Італія теж втрутиться в це діло. Але, знаєте, коли переможемо, ціни на товар будемо диктувати ми!
— Італія строго нейтральна, — потішив його надпоручник. — Це означає...
— Так чому ж вона не признається, що вона зв'язана Троїстим союзом з Австро-Угорщиною і Німеччиною? — вибухнув зопалу торговець хмелем, немов на нього приском сипнули, бо йому відразу все вдарило в голову: і хміль, і жінка, і війна. — Я чекав, що Італія піде проти Франції і Сербії. Тоді давно був би вже війні кінець. У мене хміль гниє на складах, внутрішній торговий оборот поганий, вивіз дорівнює нулю, а Італія додержується нейтралітету. Нащо ж тоді Італія ще в тисяча дев'ятсот дванадцятому році відновлювала Троїстий союз? Де той італійський міністр закордонних справ маркіз ді Сан Джульяно? Що робить цей пан?
Спить, чи що? Ви знаєте, який у мене до війни був річний оборот і який він сьогодні? Не думайте, що я не стежу за подіями, — вів далі він, витріщившись люто на надпоручника. Той спокійно пускав кільця цигаркового диму, а пані Каті з великою цікавістю спостерігала, як одне кільце наздоганяло друге й розбивало його. — Чому німці відступили до кордонів, коли були вже під Парижем? Чому знову йдуть запеклі артилерійські бої між Маасом і Мозелем? А ви знаєте, що в Комбр-а-Вевр біля Марша згоріли три броварні, куди я щороку надсилав понад п'ятсот тюків хмелю? У Вогезах Гартмансвейлерська броварня теж дотла згоріла, а величезну броварню в Нідерсбаху біля Мільгауза зрівняли з землею. А це все втрата тисячі двохсот тюків хмелю в рік для моєї фірми. Шість років були запеклі бої між німцями й бельгійцями за броварню Клостергек. Це знову втрата трьохсот п'ятдесяти тюків хмелю в рік.
Від хвилювання торговець не міг далі говорити. Він підвівся, підійшов до жінки й сказав:
— Каті, ти зараз же поїдеш зі мною додому. Збирайся.
— Мене всі ці події так хвилюють, — сказав він за хвилину, ніби вибачаючись, — а колись я був зовсім спокійний.
Коли його дружина вийшла вдягнутися, він тихо сказав надпоручникові:
— Вона такі коники викидає не вперше. Минулого року втекла з одним позаштатним учителем, і я знайшов їх аж у Загребі, при тій нагоді я уклав з міським загребським броварником угоду на шістсот тюків хмелю. Що й казати. Південь завжди був криницею з золотим дном. Наш хміль ішов аж до Константинополя.
Сьогодні ми напівзнищені. Якщо влада обмежить варіння пива, то це нас остаточно доб'є.
І, припалюючи запропоновану цигарку, в розпачі сказав:
— Одна лише Варшава брала у нас дві тисячі триста сімдесят тюків хмелю, а найбільше Августинська броварня. Представник її щороку гостював у мене. Є від чого впасти у відчай! Добре, хоч дітей не маю!
Цей логічний висновок про щорічні відвідини представника Августинської броварні у Варшаві викликав у надпоручника легенький усміх. Торговець хмелем помітив це й тому вів далі:
— Угорські броварні в Шопроні і в Великій Каніжі купували в моєї фірми щорічно в середньому тисячу тюків хмелю для своїх експортних ґатунків пива, які вивозили аж до Александрії. Нині, через блокаду, не хочуть робити ніяких замовлень. Я їм віддаю хміль на тридцять відсотків дешевше, а вони досі не купили й жодного тюка... Застій, занепад, біда, а до цього ще й домашній клопіт.