Підштовхуючи Кунерта поперед себе, Швейк сказав йому:
— Та не тремти ж, як та осика.
Капітан Саґнер спитав Кунерта, як була справа.
Але Кунерт, увесь трясучись, попрохав, щоб про все запитали пана лейтенанта.
Взагалі пан лейтенант Дуб по пиці його не бив.
Іуда Кунерт, не перестаючи тремтіти, заявив навіть, що Швейк усе вигадав.
Цій смутній події поклав край сам поручник Дуб, який раптово з'явився і загорлав на Кунерта:
— Ти, певно, хочеш дістати ще кілька ляпасів?
Отже, справа була зовсім ясна, і капітан Саґнер прямо заявив поручникові Дубові:
— Кунерт від сьогодні прикріплюється до батальйонної кухні, а щодо нового денщика, то звернися до фельдфебеля-рахівника Ванека.
Поручник Дуб козирнув і, виходячи, лише кинув Швейкові:
— Закладаюся, що вас не мине зашморг.
Коли Дуб вийшов, Швейк зворушливо і по-дружньому звернувся до надпоручника Лукаша:
— У Мніховому Градищі був теж такий самий пан. Він таке саме сказав іншому панові, а той йому відповів: "Зустрінемося під шибеницею".
— Ну й йолоп же ви, Швейку, — сказав надпоручник Лукаш, — але не смійте за своєю звичкою відповідати мені: "Насмілюсь доповісти, я справді йолоп".
— Frappante! 1 — вигукнув капітан Саґнер, вихиляючись із вікна. Він радий був би цю ж мить сховатися назад, але не встиг, бо кара божа вже звершилася: під вікном стояв поручник Дуб.
1 Ну й диво! (Франц.)
Поручник Дуб висловив свій жаль з того приводу, що капітан Саґнер пішов, не вислухавши його думок відносно наступу на Східному фронті.
— Щоб зрозуміти як слід цей колосальний наступ, — вигукнув поручник Дуб до вікна, — ми повинні уявити собі, як розгортався наступ у кінці квітня. Ми мусили прорвати російський фронт і вибрали для цього прориву найвигідніше місце між Карпатами й Віслою.
— Я з тобою про це не сперечаюся, — сухо відповів капітан Саґнер і відійшов від вікна.
Коли за півгодини поїзд знову рушив далі на Санок, капітан Саґнер простягся на лаві і вдав, що спить, щоб поручник Дуб не присікувався до нього зі своїми висновками щодо наступу.
У вагоні, де їхав Швейк, бракувало Балоуна. Він випросив дозвіл витерти хлібом казан, у якому варили гуляш, і тому їхав сьогодні в вагоні, де везли польові кухні, в дуже незручній позі; тільки-но поїзд рушив, Балоун влетів головою в казан, звідки тільки ноги його стирчали.
Але незабаром він пристосувався до нового становища, і з казана знову чулося таке плямкання, немовби їжак полював на тарганів, а трохи пізніше почувся благальний голос Балоуна:
— Прошу вас, братики, заради бога святого, киньте мені сюди ще шматок хліба, тут багато підливи.
Ця ідилія тривала до найближчої станції, куди одинадцята рота приїхала з казаном, начищеним до блиску.
— Хай вам бог віддячить, друзі, — сердечно дякував Балоун. — Відколи я в армії, це вперше мені всміхнулося щастя.
Йому й справді пощастило. На Лупківському перевалі Балоун дістав подвійну порцію гуляшу. Крім того, надпоручник Лукаш, дуже вдоволений, що Балоун приніс із офіцерської кухні недоторкнутий обід, залишив йому аж половину. Балоун тепер був зовсім щасливий. Він мотиляв ногами, звісивши їх з вагона, і раптом уся військова служба здалася йому чимсь теплим, родинним.
Ротний кухар почав його дурити, мовляв, у Саноку їм зварять вечерю і ще один обід у рахунок тих вечер і обідів, яких солдати не діставали протягом усієї подорожі. Балоун лише притакував головою і шепотів:
— Побачите, друзі, господь бог нас не покине. Всі весело сміялися, а кухар, сидячи на польовій кухні, заспівав:
Жупайдія, жупайдас,
Не покине господь нас:
Хоч і кине у багно,
Та не дасть піти на дно,
І з лісів густих, аж страх,
Випровадить нас на шлях.
Жупайдія, жупайдас,
Не покине господь нас!
Минули станцію Щавне, і в видолинках знову почали з'являтися невеликі військові кладовища. З поїзда було видно камінний хрест з безголовим Ісусом Христом, який позбувся голови під час бомбардування залізничної колії.
Поїзд набирав швидкість і мчав униз долиною до Санока. Обабіч до самого обрію тяглися численні зруйновані села.
Біля Кулашної внизу, в річці, лежав розбитий поїзд Червоного Хреста.
Балоун витріщив очі, його особливо вразили розкидані внизу частини паровоза.
Димар угруз у залізничний насип і стирчав звідти, наче дуло "двадцятьвісімки".
Це видовище привернуло увагу всього вагона, де їхав Швейк. Більш за всіх розхвилювався кухар Юрайда:
— Та невже ж вільно стріляти по вагонах Червоного Хреста?
— Не вільно, але буває, — відповів Швейк. — Прицілилися добре, а потім кожен зможе відбрехатися, що це було вночі і червоного хреста не помітили. Та взагалі на світі багато чого не вільно робити, але ж роблять. Головне, спробувати зробити те, чого не можна робити. Під час імператорських маневрів під Пісеком прийшов наказ, що в поході забороняється зв'язувати вояків "козлом". Але наш капітан додумався, як це все ж таки зробити, бо справді наказ був ні в тин ні в ворота. Адже кожному зрозуміло, що зв'язаний "козлом" вояк не зможе марширувати.
І він, не порушуючи цього наказу, розумно його обійшов, він попросту розпорядився зв'язаних "козлом" солдатів кидати на обозні вози. Таким чином вони марширували далі. Або, наприклад, такий випадок, що стався на нашій вулиці п'ять чи шість років тому. В одному будинку на другому поверсі мешкав такий собі пан Карлік, а на третьому — студент консерваторії Мікеш, дуже порядна людина. Він страх як любив жінок і почав, між іншим, бігати за донькою цього пана Карліка, що мав транспортну контору, кондитерську, а також десь у Моравії палітурну майстерню під чужим прізвищем. Коли пан Карлік довідався, що студент із консерваторії бігає за його донькою, він завітав до нього на квартиру і сказав:
"Ви, сякий-такий голодранцю, і мріяти не смійте, щоб одружитися з моєю дочкою. Я за вас її не віддам". — "Гаразд, — відповів йому пан Мікеш, — ні, так ні, що ж мені робити, не вішатися ж?" За два місяці знов приходить до нього пан Карлік разом із жінкою, і обоє в один голос репетують: "Негіднику, ви збезчестили нашу доньку!" — "Звичайно, — відповів він, — я, вельможна пані, дозволив собі її зіпсувати". Тоді пан Карлік почав на нього кричати, що було вже зовсім не до речі. Він, мовляв, його попереджував, що не дозволить такому лайдакові одружуватись з його донькою, але той йому відповів, мовляв, правильно, він її не візьме, а про те, що він може з нею робити, тоді не було й мови. Про це тоді й не говорили, а щодо одруження, то він слова дотримує, хай не турбуються, він її не візьме, в нього твердий характер, а не такий, куди вітер віє. Він, мовляв, завжди дотримує слова і коли вже щось сказав, то це для нього закон. А якщо його будуть переслідувати, то він анітрішечки не боїться, бо в нього совість чиста.