— Не треба сприймати це так трагічно, — сказав він якось на диво нерішуче, — за час нашого перебування в таборі у Бруку-на-Лейті вже змінилося кілька систем шифрування депеш. Поки ми приїдемо на фронт, туди надішлють нові системи, але, я думаю, на фронті не буде коли бавитися розв'язуванням таких криптограм. Поки хтось із нас розв'язував би такий шифрований взірець, від роти, батальйону або бригади не залишилося б і сліду. Практичного значення це не має. Капітан Саґнер дуже неохоче притакнув головою.
— На практиці, — зазначив він, — принаймні з мого досвіду із сербського фронту, ніхто не мав часу розв'язувати шифри. Не скажу, щоб шифри не мали значення під час тривалого перебування в окопах, коли закопуємось у землю й чекаємо. А що шифри міняються, це також правда.
Капітан Саґнер відступав по всій лінії.
— У нас тепер у стосунках між штабом і фронтом чим далі, тим менше вживається шифр, і в цьому здебільшого винні наші польові телефони. Вони не досить досконалі й невиразно передають, особливо під час артилерійського вогню, поодинокі звуки. Ви просто-таки нічого не чуєте, і це викликає зайвий хаос. — Він замовк.
— На фронті немає нічого гіршого, як замішання, панове, — додав він пророчим тоном і знову замовк.
— За хвилину, — сказав він, дивлячись крізь вікно, — ми в Рабі, meine Herren!
Солдати дістануть тут по сто п'ятдесят грамів угорської ковбаси. Півгодини відпочинку. — Саґнер подивився на маршрут. — О четвертій дванадцять від'їжджаємо, о третій п'ятдесят вісім всі повинні бути в вагонах. Виходити ротами: одинадцята і так далі... Zugsweise, Direktion Verpflegungsmagazin № 6 2.
Контроль над роздаванням продуктів покладається на кадета Біґлера.
1 Взводами, напрям — склад № 6 (нім.).
Всі поглянули на кадета Біґлера, немов попереджуючи: "Доведеться тобі, шмаркачу, витримати бій".
Але старанний кадет Біґлер витяг уже з валізки аркушик паперу, лінійку, розкреслив папір, поділивши аркуш по маршових ротах, і почав питати командирів рот, скільки у них людей.
Та жоден з них не знав цього напам'ять, вони могли подати Біґлерові потрібні цифри тільки згідно з неясними записами у своїх блокнотах.
Капітан Саґнер з розпачу почав читати злощасну книгу "Гріхи батьків", а коли поїзд зупинився на вокзалі в Рабі, він згорнув книжку і зауважив:
— А цей Людвіг Ганггофер непогано пише.
Надпоручник Лукаш перший вистрибнув із штабного вагона і попрямував до Швейка.
* * *
Швейк і його товариші вже давно кинули грати в карти, а денщик надпоручника Лукаша Балоун так зголоднів, що почав бунтуватися проти військового начальства і ремствувати: йому, мовляв, добре відомо, як пани офіцери набивають собі кендюхи.
Тепер гірше, ніж за панщини. Раніше в армії було не так. Його дідусь, який живе на утриманні в своїх дітей, розповідав, що у війну шістдесят шостого року офіцери ділилися з солдатами і курми, і шматком хліба. Наріканням Балоуна не було кінця, аж нарешті Швейк визнав за потрібне похвалити військовий порядок у теперішній війні.
— Ти, видно, маєш, якогось молодого дідуся, — сказав він, чемно, коли приїхали до Раба. — Твій дідусь пам'ятає лише війну в шістдесят шостому році, а ось дідусь одного мого знайомого, на прізвище Роновський, служив в Італії ще за панщини. Відслужив там дванадцять років і повернувся додому капралом. Але ніякої роботи для нього не знайшлося, то його, цього дідуся, взяв його ж таки батько до себе в наймити. І трапилося так, що поїхали вони на панщину викорчовувати пні, а один такий пень, як нам оповідав той дідусь, який служив у свого татуня, був такий здоровенний, що не можна було його й з місця зрушити. От дід і каже:
"Залишимо цю потвору тут, якого біса підриватися". А лісник почув це, давай кричати та ціпком розмахувати, мовляв, викорчувати пень, і край! Дідусь Роновського тільки й сказав йому: "Ти, шмаркачу, я старий відставний солдат". За тиждень він дістав повістку і мусив знову вирушити до Італії на військову службу. Пробув дідусь іще там десять років, а додому писав, що він того лісника, коли повернеться, бацне по голові сокирою. Але, на щастя, той пісник раніше помер.
Несподівано в дверях вагона з'явився надпоручник Лукаш.
— Швейку, йдіть-но сюди, — сказав він. — Облиште це ідіотське патякання, а краще ідіть поясніть мені одну справу.
— Вже йду, насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте.
Надпоручник Лукаш повів Швейка з собою, дивлячись на нього якимсь чудернацьким поглядом.
У надпоручника Лукаша на лекції капітана Саґнера, яка завершилася такою невдачею, виявився певний детективний хист: розв'язувати загадки, хоч у цьому випадку не треба було вдаватися до якихось особливих розумових комбінацій, бо за день до від'їзду Швейк йому доповів: "Пане обер-лейтенанте, в батальйоні є якісь книжки для панів офіцерів. Я їх приніс з полкової канцелярії".
Тому, коли вони перейшли другу колію і зупинились біля погаслого паровоза, що чекав уже тиждень на якийсь поїзд з боєприпасами, Лукаш прямо запитав:
— Швейку, як це, власне, було тоді з тими книжками?
— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, це дуже довга історія, а ви завжди зволите хвилюватися, коли я докладно розповідаю. Пам'ятаєте, ви, подерши інструкцію про воєнну позику, хотіли мені дати потиличника за те, що я розповідав вам про одну книжку, де було написано, як раніше, в час війни, люди платили за вікна: за кожне вікно по двадцять гелерів і за кожну гуску стільки ж.
— Так ми з вами, Швейку, до кінця не дійдемо, — урвав Швейка надпоручник, продовжуючи допит, при якому він вирішив, що секретна суть цієї справи повинна залишитися в таємниці від Швейка, щоб той негідник ні про що не дізнався.
— Ви знаєте Ганггофера?
— А що він за цяця? — чемно запитав Швейк.
— Це німецький письменник, ви, опудало, — відповів надпоручник Лукаш.
— Їй-бо, пане обер-лейтенанте, — сказав Швейк з виразом мученика, — я з жодним німецьким письменником особисто не знайомий. Я знав особисто лише одного чеського письменника, Владислава Гаєка з Домажлиць. Він був редактором "Світу тварин", і я йому продав звичайнісінького дворнягу за чистокровного шпіца. Це був дуже веселий і добрий пан. Ходив до одного шинку і завжди там читав свої оповідання, та такі смутні, що всі реготалися, а він плакав і платив за всіх присутніх, І ми мусили йому співати: