Непритомний пролежав я три місяці.
Восени сіно подорожчало, і господар забажав продати його. Наймити обступили мій стіг і заходились ворушити його вилами. Від їхніх гучних голосів я опритомнів. Сяк-так видершись на вершок стогу, я зірвався вниз і, впавши господареві просто на голову, ненароком скрутив йому в'язи, від чого він одразу й переставився. А втім, ніхто дуже й не плакав за ним. Він був безсовісний скнара і не платив своїм наймитам грошей. До того ж він був жадібний гендляр: продавав своє сіно лише тоді, коли на нього була найвища ціна.
СЕРЕД БІЛИХ ВЕДМЕДІВ
Мої друзі були щасливі, що я зостався живий. Взагалі, у мене було багато друзів, і всі вони ніжно любили мене. Можете собі уявити, як вони зраділи, коли дізналися, що я не вбитий. Вони давно вважали мене мертвим.
Найдужче радів славетний мандрівник Фіппс, який саме в цей час збирався рушати в експедицію до Північного полюса.
— Любий Мюнхаузене, я в захваті, що можу вас обняти! — вигукнув Фіппс, тільки-но я став на порозі його кабінету.— Ви повинні негайно їхати зі мною як мій найближчий друг! Я знаю, що без ваших мудрих порад мені там не пощастить!
Я, звісно, одразу погодився, і через місяць ми вже були неподалік від полюса.
Одного разу, стоячи на палубі, я помітив удалині високу крижану гору, на якій борюкалися двоє білих ведмедів.
Я вхопив рушницю і скочив з корабля просто на плавучу крижину.
Важко було мені дертися по гладеньких, як дзеркало, крижаних стрімчаках та скелях, щохвилини скочуючись донизу і ризикуючи провалитися в безодню, але, незважаючи на перешкоди, я дістався вершини гори і підійшов майже впритул до ведмедів.
І раптом зі мною скоїлося лихо: збираючись вистрелити, я підсковзнувся на льоду і впав, при чому вдарився головою об лід і тієї ж миті знепритомнів.
Коли через півгодини свідомість повернулися до мене, я ледве не закричав від жаху: величезний білий ведмідь насів на мене і. роззявивши пащу, збирався повечеряти мною.
Рушниця моя лежала далеко на снігу.
А втім, рушниця була тут ні до чого, бо ведмідь усією своєю вагою наліг мені на спину і не давав поворухнутися.
На превелику силу я вийняв з кишені свій маленький складаний ножик і, не довго думаючи, відрізав ведмедеві три пальці на лівій нозі.
Він заревів і на мить випустив мене з своїх страшних обіймів.
Скориставшися з цього, я із звичайною для мене хоробрістю підбіг до рушниці і вистрелив у лютого звіра. Звір так і впав у сніг.
Але на цьому не скінчились мої злигодні: постріл розбудив кілька тисяч ведмедів, що спали на льоду недалеко від мене.
Ви тільки уявіть собі: кілька тисяч ведмедів! Вони всією юрмою посунули на мене. Що я мав робити? Ще хвилина — і мене розшматують люті хижаки. І раптом мені спала блискуча думка. Я схопив ніж, підбіг до вбитого ведмедя, здер із нього шкуру і натяг її на себе. Еге ж, я натяг на себе ведмежу шкуру! Ведмеді обступили мене. Я був певний, що вони витягнуть мене з моєї шкури і роздеруть на клапті. Але вони обнюхували мене і, подумавши, що я ведмідь, мирно відходили один за одним.
Скоро я навчився рикати по-ведмежому і ссав лапу достоту як ведмідь.
Звірі поставилися до мене дуже довірливо, і я вирішив скористатися з цього.
Один лікар розказував мені, що рана в потилицю призводить до блискавичної смерті. Я підійшов до найближчого ведмедя і загнав йому свій ніж просто в потилицю. Я не сумнівався: якщо звір уціліє, він негайно роздере мене. На щастя, моя спроба вдалася. Ведмідь упав мертвий, не встигнувши навіть заревти.
Тоді я вирішив таким же чином спекатися й решти ведмедів. Це мені було не так-то й важко зробити. Хоч вони бачили, як падали їхні товариші, але оскільки мали мене за ведмедя, то й не могли здогадатися, що їх убиваю я.
За якусь там годину я забив кілька тисяч ведмедів.
Вчинивши цей подвиг, я повернувся на корабель до свого приятеля Фіппса і розповів йому все.
Він дав мені сотню дебелих матросів, і я повів їх на крижану. Вони оббілували убитих ведмедів і перетягли ведмежі туші на корабель.
Туш було так багато, що корабель не міг рушити далі. Нам довелося повернутися додому, дарма що ми не доїхали до місця свого призначення.
Ось чому капітан Фіппс так і не відкрив Північного полюса.
ДРУГА ПОДОРОЖ НА МІСЯЦЬ
Повернувшись до Англії, я дав собі слово ніколи більше не подорожувати, але не минуло й тижня, як мені довелося знову вирушити в дорогу.
Річ у тім, що один мій родич, людина немолода й багата, забрав собі чомусь у голову, ніби на світі є країна, в якій живуть велетні.
Він просив мене будь-що знайти для нього цю країну і як винагороду обіцяв залишити мені великий спадок. Дуже вже хотілось йому подивитися на велетнів!
Я погодився, спорядив корабель, і ми вирушили в Південний океан.
По дорозі ми не зустріли ніякої дивини, крім кількох летючих жінок, що пурхали в повітрі, як метелики. Погода була чудова.
Але на сімнадцятий день знялася велика буря.
Вітер був такий міцний, що підкинув наш корабель над водою і поніс його, як пушинку, в повітрі! Все вище, і вище, і вище! Шість тижнів шугали ми над найвищими хмарами. Нарешті побачили круглий блискучий острів.
Це, звичайно, був Місяць.
Ми знайшли зручну гавань і вийшли на місячний берег. Внизу, далеко-далеко, ми побачили
іншу планету — з містами, лісами, горами й ріками. Ми здогадалися, що то Земля, яку ми покинули.
На Місяці нас оточили якісь превеликі чудовиська, що сиділи верхи на триголових орлах. Ці птахи у мешканців Місяця за коней.
Саме тоді місячний цар вів війну з імператором Сонця. Він одразу ж запропонував мені стати на чолі його армії і повести її в бій, але я, звичайно, рішуче відмовився.
На Місяці все набагато більше, ніж на Землі. Мухи там завбільшки з овець, кожне яблуко не менше, ніж кавун.
Замість зброї у мешканців Місяця редька. Вона заміняє їм списи, а коли немає редьки, вони воюють голуб'ячими яйцями. Замість щитів у них гриби-мухомори.
Бачив я там кількох мешканців однієї далекої зірки. Вони приїжджали на Місяць торгувати, їхні обличчя були схожі на собачі писки, а їхні очі сиділи або на кінчику носа, або внизу під ніздрями. У них не було ні повік, ні вій, і, лягаючи спати, вони затуляли очі язиком.