турків ударами копит, а потім побігла на сусідній луг.
— Вона там пасеться й зараз! — повідомив мені солдат.
— Пасеться? Не може бути!
— Подивіться самі.
Я помчав на передній половині коня до лугу. Там я справді побачив задню половину коня. Вона мирно паслася на зеленому моріжку.
Я мерщій послав по військового лікаря, і він, не довго думаючи, зшив обидві половини мого коня тонкими лавровими прутиками, бо ниток у нього напохваті не було.
Обидві половини чудово зрослися, а лаврові прутики пустили коріння в тіло мого коня, і через місяць у мене над сідлом заплелася альтанка з лаврового гілля.
Сидячи в цій затишній альтанці, я вчинив не один дивовижний подвиг.
ВЕРХИ НА ЯДРІ
А втім, у війну мені довелося їздити верхи не лише на конях, але й на гарматних ядрах.
Було це так.
Ми облягали якесь турецьке місто, і треба було нашому командирові довідатись, чи багато у тому місті гармат.
Але в усій нашій армії не знайшлося сміливця, який погодився б крадькома пройти у ворожий табір.
Найсміливішим, звісно, виявився я.
Я став біля велетенської гармати, що обстрілювала турецьке місто, і, коли з гармати вилетіло ядро, я скочив на нього верхи і хвацько помчав уперед. Усі в один голос вигукнули:
— Слава, слава, слава, бароне Мюнхаузен!
Спершу я летів залюбки, але коли вдалині замріло вороже місто, мене обсіли тривожні думки!
"Гм! — сказав я собі.— Улетіти-то ти, напевне, влетиш, але чи пощастить тобі звідти вибратися? Вороги не будуть панькатися з тобою, вони схоплять тебе, як шпигуна, і повісять на найближчій шибениці. Ні, любий Мюнхаузене, треба тобі повертатися, поки не пізно!
У цю мить повз мене пролетіло зустрічне ядро, що його пустили турки в наш табір.
Не довго думавши, я пересів на нього і, мов ніде нічого, полетів назад. Звісно, під час польоту я ретельно перелічив усі турецькі гармати і привіз своєму командирові щонайдокладніші відомості про ворожу артилерію.
ЗА ВОЛОССЯ
Взагалі, під час цієї війни зі мною було чимало пригод.
Якось, рятуючись від турків, спробував я перескочити болото верхи на коні. Але кінь не доскочив до берега, і ми з розгону шубовснули у рідке багно. Шубовснули і почали тонути. Порятунку не було.
Болото страх як швидко засмоктувало нас усе глибше й глибше. Ось уже весь тулуб мого коня сховався у смердючому багні, ось уже й моя голова почала пірнати в болото, і звідти стирчить лише кіска моєї перуки.
Що робити?
Ми неминуче загинули б, якби не дивовижна сила моїх рук. Я неймовірний силач. Вхопивши себе за цю кіску, я щосили смикнув догори і без великої натуги витяг з болота й себе, й свого коня, якого міцно стиснув ногами, мов лещатами.
Еге ж, я підняв у повітря і себе, й свого коня, і якщо ви гадаєте, що це легко, спробуйте зробити це самі.
БДЖОЛИНИЙ ПАСТУХ ТА ВЕДМЕДІ
Але ні сила, ні хоробрість не врятували мене від лихої напасті.
Якось після бою турки оточили мене і, хоч я бився, як тигр, а все ж потрапив до них у полон.
Вони зв'язали мене і продали в рабство.
Для мене почалися чорні дні. Правда, роботу мені давали неважку, але дуже нудну й надокучливу: мене призначили пасти бджіл. Щоранку я мусив виганяти султанових бджіл на моріжок і пасти їх цілий день, а ввечері знов заганяти у вулики.
Спочатку все було добре, але якось, перелічивши своїх бджіл, я помітив, що однієї не вистачає.
Я пішов шукати її і незабаром побачив, що на неї напали два величезні ведмеді, які, певно, хотіли розірвати її навпіл і поласувати її солодким медом. У мене не було з собою ніякої зброї — лише маленька срібна сокирка.
Я розмахнувся і шпурнув цю сокирку в жадібних звірів, щоб злякати їх і визволити бідолашну бджілку. Ведмеді кинулись тікати, і бджілку було врятовано. Але, на жаль, я дуже вже розмахнувся своєю могутньою рукою і кинув сокирку так, що вона залетіла на Місяць. Атож, на Місяць. Ви хитаєте головою й смієтесь, а мені тоді було не до сміху.
Я замислився.
Що ж його робити? Де взяти таку довгу драбину, щоб дістатися аж на Місяць?
ПЕРША ПОДОРОЖ НА МІСЯЦЬ
На щастя, я згадав, що на городах у Туреччині є такі овочі, що ростуть дуже швидко і часом виростають аж до неба.
Це турецькі боби. Не гаючись ані хвилини, я посадив у землю один такий біб, і він одразу ж почав рости.
Він ріс усе вище й вище і незабаром дотягся до Місяця!
— Ура! — крикнув я і поліз по стеблині вгору.
За годину я опинився на Місяці.
Нелегко мені було знайти на Місяці срібну свою сокирку. Місяць срібний і сокирка срібна — срібла на сріблі не видно. Але кінець кінцем я таки знайшов свою сокирку на купі гнилої соломи.
Я радісно запхнув її за пояс і хотів був спуститися на Землю.
Та ба: сонце висушило мою бобову стеблину, і вона розсипалася на друзки! Побачивши це, я трохи не заплакав з горя!
Що робити? Що робити? Невже я ніколи не повернуся на Землю? Невже я отак і вік звікую на цьому осоружному Місяці? О ні! Нізащо! Я підбіг до соломи й заходився сукати з неї мотузок. Мотузок вийшов недовгий, але тільки й лиха! Я почав спускатися по ньому. Однією рукою я з'їжджав по мотузку, а в другій тримав сокирку.
Та ось мотузок скінчився, і я повис у повітрі, поміж небом і землею. Це було страшно, але я не розгубився. Не довго думаючи, я схопив сокирку і, міцно взявшись за нижній кінець мотузка, відрубав його верхній кінець і прив'язав до нижнього. Це дало мені змогу спуститися нижче до Землі.
Та все ж до Землі було далеко. Не раз доводилось мені одрубувати верхню половину мотузка і прив'язувати її до нижньої. Нарешті я спустився так низько, що міг розглядіти міські будинки й палаци. До Землі лишалось яких три-чотири милі.
І раптом — о жах! — мотузок урвався. Я гримнувся на землю так, що пробив яму завглибшки щонайменше з півмилі.
Оговтавшись, я довго не знав, як мені видертися з тієї глибокої ями. Цілий день я не їв, не пив, а все думав та й думав. І таки додумався: викопав нігтями східці і по цих східцях виліз на поверхню Землі.
О, Мюнхаузен ніде не пропаде!
ПОКАРАНА ЖАДІБНІСТЬ
Досвід, здобутий такою тяжкою працею, робить людину розумнішою.
Після подорожі на Місяць я винайшов зручніший спосіб рятувати своїх бджілок від ведмедів.
Увечері я змастив медом голоблю на возі і заховався неподалік.