— Що це, Ватсоне? — прошепотів Холмс.
— Схоже на втечу.
— У двоколці, як я помітив, була лише одна людина. Але то не містер Джеймс Вайлдер, бо він онде стоїть на дверях.
У темряві світився червоним квадрат дверей. Посередині його чорніла постать секретаря: він пильно вглядавсь у морок, — мабуть, на когось чекав. Потім на дорозі почулися кроки, промайнула ще чиясь тінь, двері зачинились, і заїзд знову поринув у темряву. Хвилин через п’ять в одній із горішніх кімнат засвітили лампу.
— Дивні відвідувачі заходять до "Бойового півня", — мовив Холмс.
— Пивничка з іншого боку.
— Отож. Це, мабуть, не просто відвідувачі, а хазяєві гості. Але що знадобилося в цьому збіговиську містерові Джеймсу Вайлдеру, ще й такої пізньої години? Кому він призначив там зустріч? Ходімо, Ватсоне, спробуймо поглянути на них трохи ближче.
Удвох ми вибралися на дорогу й підкралися до дверей заїзду. Велосипед досі стояв біля стіни. Холмс тернув сірником, підніс його до заднього колеса, і я почув, як він зареготав, коли вогник освітив латану данлопівську шину. Якраз над нами було вікно, де горіла лампа.
— Мені треба зазирнути туди, Ватсоне. Якщо ви підставите мені спину, а самі зіпретесь на стіну, я зможу це зробити.
За мить він став ногами мені на плечі, та одразу скочив униз.
— Ходімо, друже, — мовив він, — на сьогодні вже досить. Ми, здається, зробили все, що могли. До школи далека дорога, тож чим швидше ми вирушимо, тим буде краще.
Поки ми втомлено простували долиною, він не промовив ні слова; навіть тоді, коли ми дісталися школи, він туди не пішов, а подався на станцію Меклтон, щоб надіслати телеграму. Потім я чув, як він заспокоював доктора Гакстейбла, враженого трагічною смертю вчителя, і вже зовсім пізно побачив його у себе в кімнаті — так само бадьорого, сповненого сил, як і вранці.
— Усе гаразд, друже, — сказав він. — Обіцяю вам, що наступного вечора ми розкриємо цю таємницю.
* * *
Вранці, об одинадцятій, ми з моїм другом ішли славетною тисовою алеєю Голдернес-Холла. Біля пишної брами єлизаветинської доби нас зустрів лакей і провів до кабінету його вельможності. Там ми побачили містера Джеймса Вайлдера — скромного і ввічливого, але в його потайних очах та нервовому обличчі й досі помітні були сліди нічного жаху.
— Ви хочете бачити його вельможність? На жаль, герцог погано себе почуває. Він дуже засмучений цією трагедією. Вчора ввечері ми дістали телеграму від доктора Гакстейбла, в якій він розповів нам про вашу знахідку.
— Я мушу побачити герцога, містере Вайльдере.
— Але він у себе в кімнаті.
— Тоді я піду до нього.
— Боюся, що він у ліжку.
— І все-таки я мушу його побачити.
Холмсів крижаний, незворушний голос переконав секретаря, що сперечатися даремно.
— Гаразд, містере Холмсе, я доповім, що ви тут.
Минула якнайменш година, перш ніж уславлений міністр з’явився в кабінеті. Його обличчя було ще мертвотніше, ніж учора, плечі зсутулились, — він немовби аж постарів відучора. Вклонившись нам з витонченою ввічливістю, він сів у крісло; його руда борода звісилась над письмовим столом.
— Слухаю вас, містере Холмсе, — промовив він.
Але очі мого друга втупились у секретаря, що стояв біля крісла свого господаря.
— Гадаю, ваша вельможносте, мені легше буде говорити, коли містер Вайлдер піде.
Секретар зблід і люто зиркнув на Холмса.
— Якщо ваша вельможність бажає...
— Так, так, краще залиште нас. Отже, містере Холмсе, що ви хотіли сказати мені?
Мій друг зачекав, поки двері за секретарем зачиняться.
— Ваша вельможносте, — мовив він, — ми з моїм колегою, доктором Ватсоном, дістали від доктора Гакстейбла відомості, що ви обіцяли винагороду за розслід цієї справи. Я хотів би почути це з ваших власних уст.
— То правда, містере Холмсе.
— Якщо мене правильно повідомили, ви визначили п’ять тисяч фунтів кожному, хто скаже, де ваш син.
— Саме так.
— І ще тисячу фунтів тому, хто назве особу або осіб, які тримають його під замком.
— Саме так.
— Тут, безперечно, йдеться не тільки про викрадачів, а й про тих, хто задумав це викрадення?
— Так, так! — нетерпляче вигукнув герцог. — Якщо ви це зробите, містере Шерлоку Холмсе, то в вас не буде причини скаржитись на мою скупість.
Мій друг жадібно потер свої тонкі руки, що здивувало мене, бо я досі знав його як людину найскромніших смаків.
— Оце на столі, мабуть, чекова книжка вашої вельможності, — мовив він. — Прошу вас виписати мені чек на шість тисяч фунтів. Переказний чек до відділення столичного банку на Оксфорд-стрит, де в мене відкритий поточний рахунок.
Його вельможність випроставсь у кріслі й холодно поглянув на мого друга.
— Що це за жарти, містере Холмсе? Навряд чи тут є привід до веселощів.
— Аж ніяк, ваша вельможносте. Зараз я серйозніший, ніж будь-коли в житті.
— Тоді що це означає?
— Це означає, що я заслужив винагороду. Я знаю, де ваш син, і знаю людей — тобто людину, яка тримає його в себе.
Герцогова борода наче спалахнула вогнем на його мертвотно-блідому обличчі.
— Де ж мій син? — видихнув він.
— Зараз він — принаймні був там учора ввечері — в заїзді "Бойовий півень", за дві милі від брами вашого парку.
Герцог аж відсахнувся:
— Кого ж ви звинувачуєте?
Відповідь Шерлока Холмса вразила мене. Він рвучко подався вперед і торкнувся рукою герцогового плеча.
— Я звинувачую вас. А тепер, ваша вельможносте, зробіть ласку виписати мені чек.
Я ніколи не забуду, як герцог скочив з крісла й змахнув руками, немовби падаючи в провалля. Потім, надзвичайним зусиллям волі зібравши всю свою шляхетну витримку, знову сів і затулив обличчя долонями. Минуло кілька хвилин, перш ніж він заговорив знову.
— Що вам відомо? — спитав він нарешті, не підводячи голови.
— Я бачив вас разом з ним учора ввечері.
— Хто ще, крім вашого друга, знає про це?
— Я нікому нічого не казав.
Тремтячими пальцями герцог узяв перо й розгорнув чекову книжку.
— Я дотримаю свого слова, містере Холмсе. Випишу вам чек, хоча ті гроші будуть сплатою за вісті, що принесли мені тільки горе. Хіба міг я думати, обіцяючи винагороду, що події можуть так обернутися! Але ж ви з вашим другом — розумні люди, містере Холмсе?
— Я не дуже розумію вас, ваша вельможносте.