Тільки-но побачили, що лорд Солтайр зник, як я скликав до себе увесь інтернат — хлопчиків, учителів, слуг. Тут ми виявили, що лорд Солтайр утік не сам. Пропав Гайдеґер — учитель німецької мови. Його кімната була в протилежному крилі третього поверху і виходила вікнами на той самий травник. Ліжко його теж стояло незаймане, та одягтися як слід йому, мабуть, не довелося, бо сорочка й шкарпетки лежали на підлозі. Він, безперечно, виліз у вікно й спустився по пагонах плюща додолу, про що свідчили сліди ніг на травнику. Його велосипеда, що стояв у маленькій комірчині скраю травника, теж не було.
Він прийшов до мене два роки тому з найкращими рекомендаціями, проте вдачу мав похмуру, мовчазну, і його не любили ні вчителі, ні учні. Нині четвер, і з вівторка ми нічого не чули про втікача. Звичайно, перше, що я зробив, — негайно розпитав у Голдернес-Холлі. Це лише за кілька миль звідти, й ми сподівалися, що хлопчик, засумувавши за домом, повернувся до свого батька, але там його не було. Герцог схвильований до краю, а щодо мене, то ви самі бачили, до якого нервового виснаження довела мене тривога за свого вихованця. Містере Холмсе, благаю вас, не шкодуйте своїх зусиль, бо вам ще ніколи не траплялося такої важливої справи.
Шерлок Холмс якнайпильніше вислухав розповідь сердешного директора. Його насуплені брови й глибока зморшка між ними свідчили, що йому не потрібні благання: він зверне всю свою увагу на цю загадку, яка, крім своєї серйозності, пробуджувала в ньому ще й незмінну любов до всього химерного та незвичайного. Він дістав свій записник і дещо занотував собі на пам’ять.
— Ви зробили велику помилку, що не звернулися до мене раніше, — суворо сказав Холмс. — Це значно утруднить моє розслідування. Я, наприклад, певен, що цей плющ і моріжок могли б багато що розповісти досвідченому оку.
— Я не винен, містере Холмсе. Його вельможність намагався будь-що запобігти скандалові. Герцог не бажає, щоб про його родинне горе дізнавсь увесь світ. Такі речі завжди лякали його.
— А чи розслідувала цю пригоду поліція?
— Так, сер, але це ні до чого не призвело. Спочатку вони начебто натрапили на слід — мене повідомили, що з сусідньої станції ранковим потягом виїхали якийсь молодик і хлопчик. Проте вчора ввечері ми дістали звістку, що їх обох затримано в Ліверпулі; таким чином виявилося, що то була помилка. Тоді я зовсім уже впав у розпач і після безсонної ночі найпершим потягом виїхав просто до вас.
— Коли стало відомо, що то був хибний слід, то поліція, гадаю, вже не так завзято вела розслідування?
— Його просто припинили.
— Отже, три дні пропали марно. Яке неподобство!
— Так, ваша правда.
— Але ж цю загадку можна розплутати. Я радий буду взятися за неї. Чи вдалось вам виявити зв’язок між пропалим хлопчиком та вчителем німецької мови?
— Ні, жодного.
— Вчитель викладав у нього в класі?
— Ні, як мені відомо, вони навіть ніколи не розмовляли.
— Справді, дивно. Хлопчик мав велосипед?
— Ні.
— А інші велосипеди не пропадали?
— Ні.
— Ви певні?
— Цілком.
— Сподіваюсь, ви не думаєте, що німець виїхав проти ночі на велосипеді, з хлопчиком на сідлі?
— Звичайно ж, ні.
— То як ви можете це пояснити?
— Може, вони взяли велосипед про людське око. Потім десь заховали його й пішли пішки.
— Можливо, але це надто химерний спосіб, чи не так? Адже в комірчині були й інші велосипеди?
— Так, кілька.
— Чому ж німець не заховав два велосипеди, якщо хотів вдати, що вони обидва поїхали?
— Так, це правда.
— Отож-бо й воно. Ні, ця думка тут ні до чого. Але сам цей випадок із велосипедом може слугувати початком розсліду. Врешті-решт велосипед — це не така річ, яку легко сховати чи знищити. Ще одне запитання. Чи відвідував хто-небудь хлопчика напередодні його втечі?
— Ні.
— А чи отримував він листи?
— Так, один лист.
— Від кого?
— Від батька.
— Ви читаєте пошту своїх учнів?
— Ні.
— То звідки ви знаєте, що лист був від батька?
— На конверті був герб, і адресу написано незграбним герцоговим почерком. До того ж, герцог сам пригадав, що писав синові.
— Хлопчик отримував ще якісь листи?
— Останніми днями — жодного.
— А чи писали йому з Франції?
— Ні, ніколи.
— Ви, звичайно, бачите, до чого я веду. Або хлопчика забрали силоміць, або він утік із власної волі. Останнє наводить на думку, що дитина не могла би зважитись на такий вчинок без зовнішнього впливу. Якщо його ніхто не відвідував, то вплив цей могли чинити тільки через листи. Ось чому мені треба знати, хто йому писав.
— Навряд чи я зможу тут допомогти вам. Як мені відомо, до нього писав лише батько.
— І написав саме того дня, коли хлопчик зник. Чи були дружніми стосунки між батьком та сином?
— Його вельможність нікого не шанує своєю дружбою. Він зайнятий великими державними справами, тож навряд чи здатен до звичайних людських почуттів. Проте по-своєму він добре ставився до сина.
— Але симпатії дитини були на боці матері?
— Так.
— Він сам це казав?
— Ні.
— То, може, герцог?
— Та що ви! Ні!
— То звідки ви знаєте?
— Я двічі розмовляв з містером Джеймсом Вайлдером, секретарем його ясновельможності. Він потроху розповідав мені про почуття лорда Солтайра.
— Зрозуміло. До речі, останній лист від герцога знайшли в кімнаті сина вже після втечі?
— Ні, він узяв його з собою. Містере Холмсе, чи не час нам їхати в Юстон на вокзал?
— Зараз я замовлю кеб. За чверть години ми будемо до ваших послуг. Якщо ви надсилатимете додому телеграму, містере Гакстейбле, то нехай ваші сусіди думають, що розшуки досі тривають у Ліверпулі, — здається, хибний слід завів поліцію саме туди. А я тим часом спокійно попрацюю біля самісіньких дверей вашої школи, й чуття, можливо, не підведе двох таких старих хортів, як ми з Ватсоном, тож ми там дещо нанюхаємо.
Вечір дихнув на нас холодним, підбадьорливим повітрям графства Дербі, де була славетна школа доктора Гакстейбла. Коли ми дісталися туди, вже смеркло. На столі в передпокої лежала візитна картка; ключник щось прошепотів директорові, й він схвильовано обернувся до нас.
— Герцог тут, — мовив він. — Герцог із містером Вайлдером чекають у кабінеті. Ходімо, джентльмени, я відрекомендую вас.