Це звучить уже як докір. Коханий, солодкий докір. О, дяка, тричі дяка тобі, незнайомий, за нього.
— Коли так, то будь здоров, Юр.
— Будь здорова, Улю, і — всього гарного на нове життя!
— Дякую!
Уляна спішно виходить з цукорні й зараз же на вулиці звільняє ходи. Немає сумніву, що Юра вибіжить за нею. На розі вулиці нишком оглядається поза плечі: Юри не видно.
Невже? Невже дійсно не вибіг за нею... і невже дійсно їй ніколи-ніколи не бачити його?
І раптом таке пекуче бажання охоплює її ще раз один подивитися на нього. Один-єдиний, останній раз. Нічого, тільки подивитися. Може, вернутись до цукорні і спитати, коли точно приходить той поїзд... Могла забути.
Обертається, щоб вернутись до цукорні, й бачить уже тільки плечі Юри, що перед хвилиною мусив вийти.
Його висока, дещо наперед похила постать мішається з вечірнім хороводом вулиці і тільки сям-там виринає виразніше під світло виставових шиб. Ще хвилину, ще дві — й Уляна не може вже відрізнити його голови від десятків інших, чужих голів вуличної юрби.
Проте стоїть все ще на тому самому місці нерухома, наче вросла в нього, й дивиться туди, де пропав він, Юра.
Поволі, поволі десь під порогом свідомості продирається вперта, хоч неясна зовсім ще думка: так мусило бути.
І те, що Юра вийшов кілька хвилин скоріше з цукорні перед нею, і те, що Осип не приїхав полудневим поїздом,— це вже не сліпий випадок, це воля доброго або злого янгола її життя. Це її доля.
Вона мусила, бо вже так їй суджено було, у житті своїм, саме на межі молодості й віку, що не знає ілюзій, зустріти і втратити Юру. Доля не хотіла звести їх разом.
Уляна повертається в сторону двірця, Осипові назустріч.
1933