Пригода на п'ятому горизонті

Страница 7 из 35

Савченко Виктор

7

У Наталки Остапенко великі сірі очі і довге волосся, що спадає на худенькі плечі жовтою фатою. Коли вона рухається, її гінка постать немов би видовжується. Йому вперше спало на думку, що для цієї дівчини він уже застарий, їй лише дев'ятнадцять. Вона зве його Ярославом Петровичем, а він її Наталкою. "Що вона каже? Ага нагадує, що вже пора титрувати… Останні шість проб. У них мусить бути найбільше нітросполук. Це ті, що я відібрав біля бетонної стіни".

— А як температура трималась? — запитав, відсовуючи зошита з розрахунками.

— Так, як і мусить бути — дев'яносто вісім градусів.

…Вони закінчили аналізи разом із дзвоником. Інститут ураз сповнився гомоном, шурхотом багатьох ніг, клацанням замків. Помітивши, що дівчина заходилася мити колби, Ярослав сказав:

— Облиште. На лекції запізнитесь.

— Нічого. Один раз можна, — усміхнулась вона і по хвилі додала: — Кажуть, ви були суворим викладачем?

— Щодо ледарів.

…Паливода швидко дзьобав пальцями в клавіші лічильної машинки, а Іван Олексійович, принісши смужку міліметрового паперу, накреслив на ньому довгу лінію, що мала означати штрек, і в масштабі позначив місце відбору зразків. В точці викиду він намалював хрестик.

— Давай результати, — сказав.

Ярослав підсунув до Чередниченка лабораторного зошита. Він уже й без того знав, що справа їхня немарна. Кількість нітросполук збільшувалася від периферії до місця викиду. Шеф теж це знав. Уже тиждень, як вони повернулися з шахти, і кожного дня Чередниченко тінню стояв за їхніми з Наталкою спинами. Несамохіть порівняв його з колишнім кафедральним шефом, який не тільки не цікавився як ведеться наукова робота на кафедрі, а й зволікав з читанням аспірантських звітів.

Раптом Іван Олексійович проспівав писклявим голосом:

— Оце ж тобі Галька, оце ж тобі Любка, оце ж тобі, оце ж тобі сизая голубка… — Його завжди безбарвне сухе обличчя розрум'янилося, нагадувало спілу айву.

— Знаєш, — озвався він перегодя, — я сам родом із старого Луганська. Мешкав у приватному будинку на Камброді. В той час топили вугіллям. Так от, були випадки, коли вугілля в плитах вибухало. Сусідові одного разу навіть піч рознесло.

Дехто вважав, що то шматочки вибухівки, яка не вся продетонувала під час відпалки в шахті і разом з вугіллям опинилася в печі. А виходить, причина в самому вугіллі… І як раніше до цього не додумались?

— Зарано ще стверджувати, Іване Олексійовичу, — зауважив Ярослав.

— Та все ж ясно. Подивися лишень сюди, — Чередниченко ткнув пальцем у графік. — На всіх п'яти шахтах та ж сама картина…

— Перше ж запитання, яке поставить хімік:

а що вас переконало, що олово у вашому аналізі витрачається саме на відновлення нітрогруп? Адже у вугіллі скільки завгодно компонентів.

Чередниченко спохмурнів, по часі озвався:

— То й що, як не нітросполуки? Хай там чорт, дідько! Але ж залежність… По ній можна попереджати викиди.

— Шаманство, — сказав Паливода.

На здивований погляд Чередниченка пояснив:

— Я зараз виступаю в ролі майбутнього опонента. Так от: ви знайшли показник, з допомогою якого можна прогнозувати викиди вугілля, і достеменно не знаєте, що ж воно таке… Шаманство.

— То який же вихід? — понуро спитав Іван Олексійович.

— Найліпшим підтвердженням були б самі нітросполуки, якби їх пощастило витягнути з вугілля.

— Таке можливе?

— Можливе. Але на це потрібен час і абсолютна певність, що цей компонент там справді є,— сказав Паливода. — Я веду до того, що вже казав раніше: потрібна перевірка цього методу якимось іншим, скажімо, спектральним.

На вулицю вони вийшли пригніченими. Іван Олексійович через те, що концепція викиду, яку вибудував 1 підтвердив дослідами Паливода, раптом захиталась, а Ярослав від того, що несамохіть зіпсував шефові настрій.

На розі, перед тим. як розлучитися, Чередниченко несподівано запитав:

— А чого ти пішов з хімінституту?

— Не бачив перспективи для творчості. Учбовий процес поглинав увесь час. Останніми днями відчував, що поступово перетворююсь на деталь, яка бере участь у продукуванні таких самих деталей для виробничого процесу. Не хочеться бути деталлю.

— Не шкодуєш?

— Навпаки. Ви дали мені живе діло.

— А як розженуть?

— Не розженуть, — сказав Ярослав впевнено. Та певність передалася й Чередниченкові, і вони розійшлися з просвітлілими лицями.

Раніше Іван Олексійович уникав підніматися вулицею нагору. Якщо ж набридало очікувати автобуса, то він щонайменше двічі спинявся відпочити. Але цього разу проминув перший пункт свого відпочинку, наближався вже до другого — магазину "Хліб", але, собі на подив, не відчув у тілі слабкості. "Попоходиш по гірничих виробіт-ках, та ще з рюкзаком за плечима, та на глибинах, де тиск значно більший ніж на поверхні, то отака гора стане тобі за виграшки, — міркував Чередниченко. — А головне — нерви. Просто важка робота лікує". Він також подумав, що чималу роль у зміцненні його вкрай розладнаної нервової системи відіграло спілкування з Паливодою — розважливим, спокійним чоловіком, який до того ж завжди випереджав, коли йшлося про важкий або небезпечний маршрут у шахті. Та головне — це надія, що йому пощастить зберегти лабораторію. Зараз уже, згадуючи розмову в міністерстві, він не міг відмовити міністерському керівникові в слушності.

— За десять років ви не дали жодної вагомої рекомендації. Викиди як були раптовими, так ними й залишилися.

— Може, хтось колись давав рекомендації вагоміші від наших? — поцікавився тоді Чередниченко.

— Ні, не давав, — відказав міністерський керівник. А тоді посміхнувшись, сказав: — Ви, Іване Олексійовичу користуєтесь аргументами мого внука-п'ятикласника. Коли ми дорікаємо йому за погану оцінку, він незмінно відповіда: а Доморацькому теж двійку поставили.

Чередниченко знав добрий десяток колективів таких "доморацьких", де більш чи менш сумлінно робилися спроби вирішити проблему викидів. Але віз і нині там. Зараз уже Іван Олексійович починав розуміти, що причина браку поступу не так у кволій наполегливості і навіть не так у рівні кваліфікації людей, як у підході до цього питання. Всюди викидами займаються гірники й ге-ологи. І проблему намагаються вирішити сумою відповідних знань. І майже ніхто не брав до уваги речовину вугілля, котра проявляє дивовижну 1 грізну властивість несподівано вибухати. Здавалося, то мстить дух далеких епох, домівку якого потурбували люди.