Пригода на п'ятому горизонті

Страница 34 из 35

Савченко Виктор

— Вже до чого дійшло! Спеціалістів, які попередили про викид, відтирають із залу, як сторонніх. А може, як небажаних свідків?! Це вже не наукові забавки… Життями людськими бавитесь! — Обличчя чоловіка стало таким самим білим, як і комір його сорочки. Він сів.

Запала мовчанка. З широкого виду головуючого змилась добра усмішка і натомість з'явилася звичайна для нього "маска", крізь яку він міг підглядати за людьми, не виказуючи свого ставлення до них. І все ж, попри непроникність, під тією "маскою" вгадувалася розгубленість. Чередниченко інтуїтивно відчував, що причина розгубленості — не так слова промовця, як наявність свідків. Нарешті головуючий підвівся.

— Хоч як прикро було чути, — почав він розважливо, але не треба нам ображатись. Це тільки перші наші кроки в осягненні демократії, яка так припізнилась. Треба, товариші, вчитись демократії… Не критимусь, виступ дещо зарізкий і тенденційний… Надто ж образливо прозвучали натяки на "свідків"… Михайле, е-е… ви не перший рік у комісії і отже мусили б помітити, що на засіданнях ніколи не бувало сторонніх…

— Вони не сторонні,— подав голос чоловік. — Вони життям важили, рятуючи потерпілих шахтарів.

— Ну, то вже інше питання, — спокійно відповів Бульбинський. — Мова зараз про кваліфікацію явища. До речі, наш спеціаліст теж був присутній при тому. І він, як фахівець, і як свідок, може теж сказати свою думку. Прошу, товаришу Пантелєєв.

Пантелєєв якийсь час сидів, немов загіпнотизований під поглядом головуючого, широка постать якого нависла над президійним столом. А тоді, немовби звільнившись від омани, підвівся, ступив два кроки і, нахилившись над столом президії, вдарив Бульбинського по обличчю. На-відліг. І хоч у того було вгодоване, а відтак м'яке лице: звук від удару розійшовся якийсь глухий, немовби дебела рука Пантелєєва влучила в твердий предмет, або, справді, в дерев'яну маску, ви-фарбовану під людське тіло.

Пантелєєв мить затримався, окинув докірливим і водночас дивним безневинним поглядом представників гірничого нагляду і директора шахти (на співробітників свого інституту й не глянув), і ледь накульгуючи, попрямував до виходу — могутній і весь потовчений.

А для Бульбинського то був ніби не ляпас, а дотик чарівної палички, що перетворює людину на камінь. Він завмер (навіть згас шоколадний блиск в очах) і нагадував статую головуючого на зборах — ліва рука обперлась об стіл, права піднята й зігнута в лікті, губи розтулені. Тільки рожева пляма, що розтікалася по лівій щоці, свідчила, що це таки живий чоловік. Коли Пантелєєв порівнявся з дверима, у Гончаренка, котрий доти сидів немов паралізований, раптом вихопилося:

— Кхе!

У короткому окликові тому було і схвалення, і навіть якась радість. Він підвівся і, грюкнувши відкинутим сидінням, пішов слідом за Пантелєєвим. Чередниченко з Паливодою теж покинули зал.

"Що таке час? — гадав Паливода. — І чим він вимірюється? Роками, днями, секундами? А може, — пережитим, частотою і значимістю подій?.."

Спало на думку, що він, міркуючи про час, бачив початок його з того дня, коли прийшов ї відділ кадрів та запитав чи потребує геологічна організація хіміків. Кадровик без зайвих слів набрав номер телефону і запросив якогось Івана Олексійовича. По кількох хвилинах зайшов не високий чоловік середніх літ і, присівши поряд е Паливодою, став терпляче очікувати поки старий відставник познайомиться з особовим листком, Нарешті той підвів очі.

— Ти казав, що тобі потрібні хлопці, які могли б їздити по шахтах…

— Казав.

— Ну, то познайомтесь, — кивнув на Паливоду. І додав з усміхом: — А тільки він хлопець непростий… З науковим ступенем.

Власне, ця невелика сценка і була точкою відліку того часу, в якому Паливода жив майже рік. Про що вони говорили з Іваном Олексійовичем у відділі кадрів тепер би вже й не пригадав. В уяві стояв тільки тісний кабінет, великі сейфи, кадровик з короткою стрижкою і гострим поглядом сірих очей, а також непоказний чоловік, з яким йому належало переговорити… Зараз той чоловік куняв поруч у м'якому кріслі міжміського автобуса.

Коли місяць тому вони їхали цією місцевістю, стояв густий туман і тільки окремі пагорби, немов острови, височіли над сизим "морем". Тепер усе довкола — і хати, й лісосмуги, і степ було вкрите перлистим, немов град, снігом… Тим часом до горла, уже вкотре, підступала нудота. Вона то зникала, то знову з'являлася з того самого дня, як їх виписали з лікарні. Спробував заміряти періодичність її з'яви, але це нічого не дало. Вона могла накотитися за кілька годин, а могла — й по кількох хвилинах. І тоді він докладав усіх зусиль, щоб не кинутись до водія з проханням спинити автобус… Ярослав подумки завважив, що під час засідання комісії йому жодного разу не стало зле. Мабуть, спрацювала інша домінанта — нервова. А тієї миті, коли прозвучав глухий удар Пантелєєвської руки об голову Бульбинського (цей зворот "об голову" найповніше відповідав суті дії), він навіть відчув себе бадьоро.

…Покинувши інститут, вони пішли на автовокзал і взяли квитки до Шахтарська. Ні по дорозі до автовокзалу, ні в автобусі ніхто й словом не прохопився. Мовчали й тоді, коли йшли від кінцевої зупинки. Пантелєєв тільки зайшов у магазин та купив пляшку горілки. І тільки в гуртожитку, коли за мовчазним дорученням Пантелєєва Паливода розлив у склянки, подав голос Іван Олексійович:

— Сашко, вони притягнуть тебе до криміналу.

— Не притягнуть, — відказав Пантелєєв.

— Притягнуть. Є всі підстави, — знову Чередниченко.

Пантелєєв виплеснув у рот горілку, понюхав ковбасу, але їсти не став.

— Там у тебе, Ваню, не лишилося шматка риби? — запитав.

Чередниченко висунув шухляду тумбочки і дістав згорток, у якому виявилося півляща.

— Оце діло! — зрадів Пантелєєв і, взявши рибину, почав її роздирати, аж летіла з неї суха луска. — Ти кажеш, притягнуть до криміналу…

Не такі вони дурні, щоб піти на це. Бо хоч-не-хоч, а доведеться докопуватись до причини ляпаса. Адже по пиці ні сіло, ні впало не б'ють. Мусить бути поважна причина.

Якийсь час Пантелєєв жував рибу, не приховуючи насолоди. Тоді сказав:

— Наливай, Борода, по другій. — І спостерігаючи, як дозує Паливода, зауважив: — За що я тебе поважаю, так це за справедливість. Якби в суспільстві відмірялося так точно, як це робиш ти, то у всіх би виросли янгольські крила і люди не ходили б, а пурхали.