Він і тепер відчував у собі ту внутрішню силу, яка не давала йому губитись у потоці великих і малих публікацій, бачити в тому різноголоссі, власне, хор, який на різні тони тягнув ту ж саму мелодію… Як хімік, він не міг збагнути, чому це вугілля — прекрасний поглинач газів, перетворюється на газову бомбу. Адже газ не просто заповнює пори сорбента, він встеляє їхню поверхню. І чим більший тиск, тим щільнішим шаром молекул буде викладено поверхню пор. А площа тих пор — ой, яка велика!
Міркування на хвилю порушила літня працівниця, яка поприхиляла віконниці на високих, заокруглених вгорі вікнах. З тим відсікло сонячні промені, що бавились на поліровці пустих столів. Ярослав помітив раптом, що, крім нього, й літньої служительки, в залі не було нікого… Тим часом думки, що на мить увірвались, знову вишикувалися в послідовний логічний ланцюг… "Газ, що виділяється при викиді,— думав Паливода, — можна з однаковою підставою вважати і як причину, і як наслідок викиду. Причина — газ під великим гірничим тиском вибухає, наслідок — вибухає у вугіллі щось інше, а газ тільки звільняється завдяки руйнуванню пор".
З такою думкою Ярослав покинув читальний зал.
…Лебідь, який зранку про щось зосереджено думав, тепер походжав своїм звичним маршрутом від дверей до вікна. Уздрівши на порозі Паливоду, він запитав:
— Ну, щось висидів, Ефенді?
— Висидів. Те, що під час викиду виділяється багато газу — ще не факт його вибуху.
— Браво! — сказав Лебідь. — Не певен чи маєш рацію, але хід думки мені до вподоби… Мотивуй.
Паливода почав викладати свої міркування. На видовженому обличчі Геннадія Васильовича іронія поступалась місцем серйозному виразу. Він сказав:
— Якщо твої пояснення правдиві, то пануюча теорія матиме серйозне заперечення… Але як не газ, то що?
— Важко сказати… Втім напрошується думка, що причина викиду — якийсь із компонентів вугілля. Він вибухає, не витримуючи тиску. При цьому газ, що ховається в порах, опиняється, так би мовити, на вулиці.
— Ну, колего, ну, геній! — вигукнула Войтович. Вона відклала навіть в'язання.
— Постривай, Валю, — зупинив її Лебідь. — Може, ти. Ефенді, цього ще не знаєш… Але викиди найчастіше трапляються саме там, де спостерігається тектонічне зрушення порід. Тобто там, де тиск, справді, найбільший.
Гончаренко, який мовчки колупався викруткою в панелі датчика, нарешті випростався.
— Відкриття завжди робили невігласи, — сказав він. — Всі знають, що роботу виконує стислий газ, а один цього не знає, і робить відкриття.
— Та я нічого, — зніяковів Паливода. — Це тільки міркування вголос.
— Та базікай все, що "а думку навернеться! — усміхнувся Гончаренко. — Ти ж від тих корифеїв не залежиш. Дисертація твоя вже до їхніх волохатих рук не потрапить.
— Чого так похмуро, колего? — мовив Лебідь. — Можна подумати, що корифеї не зацікавлені у вирішенні проблеми.
— Зацікавлені,— сказав Гончаренко. — Але "найбільше вони зацікавлені у збереженні авторитету… Уявіть собі Одуда у ту мить, коли йому на стіл покладуть публікацію, де спростовується його газодинамічна концепція… Це ж банкрутство!
— Я знаю Одуда, — сказав Лебідь. — Це порядний чоловік і чесний учений.
— Настільки порядний і чесний, що отримавши спростування своєї теорії, скличе всіх своїх учнів, а їх у нього до сотні, і скаже: вибачте, колеги, я був неправий, а всі ваші докторські і кандидатські, які розвивали мою теорію, — липа. Так?
— Ні, не так, — заперечив Лебідь. — У тебе надто агресивна і спрощена логіка. Учений, якщо це справді учений, а не флюгер, має в своєму арсеналі стільки незаперечних доказів, що похитнути його концепцію, ой, як важко.
— Колега злий, бо не має ще вченого ступеня, — сказала Войтович. — Стане кандидатом — враз подобрішає… За кордон поїде, он як Генна-дій Васильович. І всі наукові проблеми відійдуть на задній план.
Гончаренко гмикнув і знову схилився над датчиком.
Запанувала мовчанка. Чулося тільки клацання тумблерів біля столу геофізика, та шурхотіли в'язальні спиці, якими Войтович маніпулювала швидко-швидко. В тій мовчанці вчувалася якась напруженість. Паливода, вважаючи себе причиною тієї напруженості, подався знову в читальний зал.
4
Наступного дня повернувся з відрядження Че-редниченко. Сухорляве обличчя в густій мережі судин ще більше загострилося, нагадувало малюнком старий квиток на літак. Він привітався і, клацнувши замками портфеля, витяг і поклав на стіл чотири пакунки в целофанових мішечках.
— Ось, із самого місця викиду.
— І не боялися туди лізти? — озвалась Войтович.
— Боявся… — звірився Іван Олексійович. — Особливо моторошно було в порожнині викиду. Відколупував шматки вугілля, а в самого руки тремтіли. Боявся вчадіти. Штрек-бо вже не провітрювали.
— А нащо вам було добувати ті проби? — поцікавився Лебідь.
— Вуглепетрографам віддам. Може, знайдуть у них щось варте уваги. Та й хіміка ж маємо, — обернувся він до Паливоди.
— Тут, поки вас не було, Ярослав таке заварив! Від газодинамічної теорії тільки пір'я полетіло! — озвався з усміхом Гончаренко.
Вислухавши Паливоду, Іван Олексійович сказав:
— Те, що та теорія тримається на чесному слові, вже багато кому відомо. Але перше ж запитання — як не газ, то що?
— Гадаю, відповідь слід шукати в хімічній літературі. Дещо я вже знайшов. В одній публікації пишеться, що в пробах вугілля, відібраних з місця викиду, міститься доволі органічних перекисів.
— Це те саме, що пергідроль? — озвалася Войтович.
— Основа — та ж. Але органічні перекиси навіть при незначній температурі вибухають.
— Цікаво, цікаво, — промовив Іван Олексійович.
У кімнаті запанувала мовчанка. Схилився над картою Лебідь, сховала крадькома в'язальні спиці і тепер спроквола гортала якийсь товстий звіт Войтович, повіяло каніфоллю від Гончаренкового столу. Ярослав завважив, що "гребці сідали за весла" тільки тоді, коли з'являвся Чередниченко. Його не боялись і не схилялись перед великим науковим авторитетом, якого він, насправді, не мав. Його просто поважали, як людину. Несамохіть Паливода порівняв Івана Олексійовича з завідуючим кафедрою, де він до того працював. Намагався бути об'єктивним, навіть відкинув утиски, яких зазнав від колишнього шефа останнім часом. Професор теж вважався порядною людиною. Тільки до певної межі. А межею була інструкція міністра вищої освіти, котра суттю нагадувала "пам'ятку молодого бійця". Всякого, хто посягав на ту інструкцію, професор вважав чи не особистим ворогом.