Пригода на п'ятому горизонті

Страница 26 из 35

Савченко Виктор

Коли він поділився своїми міркуваннями з Гончаренком, той, скептично посміхнувшись, сказав:

— Ото зробив відкриття… Та всі ми виготовлені, так би мовити, за тим самим стандартом. А хто йому не відповідає, того доводять до кондиції. От як тебе, скажімо, в хімінституті… Що ж до твого методу, то і я в нього не повірив би, аби сам не був свідком того випадку. — Несподівано він сказав: — Знаєш що, Ефенді, ходімо в місто. Може, надибаємо якісь пристойні новорічні подарунки. Бо, чує моє серце, шеф припнув нас тут надовго.

Ввечері Іван Олексійович привів у гуртожиток якогось чоловіка — середнього зросту, нескладної грубої статури. Ярослав не одразу впізнав у ньому одного з трьох, які поралися біля бурового станка на п'ятому горизонті. Коли вже той скинув куртку й шапку, а відтак відкрилося його широке біле обличчя, стало очевидно, що він і є той, що. записував показання газового лічильника.

— Олександр Онуфрійович Пантелєєв, — представив Чередниченко. І додав з усміхом: — Конкуруюча фірма.

Після потиску його руки Паливоді здалося, що долоня побувала в лещатах.

Тим часом Іван Олексійович клацнув замками портфеля і витяг велику гранчасту пляшку перцівки і чималий згорток, в якому виявилася кров'яна ковбаса домашнього виготовлення. Перехопивши на обличчях Паливоди й Гончаренка крайній подив, він сказав:

— Не будемо порушувати традицію предків:

гість у домі то — завжди радість.

Ті слова явно сподобалися Пантелєєву. Обличчя його, на якому спершу було знати скутість, стало раптом відкритим. З лиць Паливоди й Гончаренка теж зійшла тінь настороженості. І коли вже Іван Олексійович, нарізавши хліба й ковбаси, взявся розкорковувати пляшку, то, здавалося, що четверо чоловіків — двоє молодших і двоє старших (Пантелєєв був за віком десь таким, як і Чередниченко) — всі з однієї компанії.

Розкоркувавши, Чередниченко проте не став сам наливати.

— Маємо ж хіміка, — сказав, передаючи пляшку Паливоді.

Ярослав упорався з завданням з честю — в усі чотири гранчаки було влито абсолютно однакову кількість рідини. А те, як він, за всіма законами аналітики, знімав з шийки пляшки краплі, викликало у Пантелєєва схвальне цокання язиком,

— Ну, як кажуть на Луганщині, щоб наші діти не боялись паровоза! — мовив Іван Олексійович, підносячи склянку. Він пив довго, ніби цідив крізь зуби, а тоді скривився, видихнув і поспіхом став заїдати.

На відміну від Чередниченка, Пантелєєв не те щоб не цідив, а якось ловко виплеснув у рот свої п'ятдесят грамів. Закусювати не поспішав — тільки підніс до носа окраєць свіжого житнього хліба і з насолодою вдихнув. Він мав велике відкрите обличчя, на якому було доволі просторо і для маленького гострого носа і для невеликих світло-сірих очей. Постать мав могутню, тільки якусь нескладну. Паливоді, що сидів навпроти, він здавався ніби потовченим: дещо зсутулений, ліве плече вище правого, високі сильні груди з кущиком білявого волосся, що виглядало з незастібну-того коміра сорочки в червону клітинку.

Ярослав очікував, що ось зараз почнуться суперечки навколо їхньої методики, але вже випили по другій, а ні Чередниченко, ні Пантелєєв і словом не прохопилися про діло. Іван Олексійович, щось згадавши, присунув портфель і витяг з нього чималого в'яленого ляща. Поплескавши ним по долоні, запитав у компанії:

— Він нам не зашкодить?

— Він прикрасить нам стіл, — сказав Гончаренко.

Після цього Чередниченко й Пантелєєв навперебій почали згадувати кожен про свою рибалку. І вже Іван Олексійович називав гостя Сашком, а той його Іваном. Пантелєєв мав басовитий голос:

— Не брешу, Ваню — у вересні відро отаких красавців на Зугресі…— він кивнув на ляща. І хоч йому ніхто не заперечував, додав: — Клянусь!

…Вже було досить пізно, коли Паливода порозливав у склянки рештки спиртного. Пантелєєв, узявши склянку, мовив схвально:

— Але ж і спеца маєш, Іване! Це ж треба — доза в дозу, від першої до останньої, як в аптеці… — І виплеснув у рот. Тоді, глипнувши на ручного годинника, підвівся, обвів байдужим поглядом стіл, на якому доволі ще було закуски, і почав одягатись.

Провівши гостя й повернувшись, Чередниченко сказав:

— Мене з ним директор шахти познайомив. — І додав по миті: — Здається, хороший хлопець…

— І талановитий, — зауважив з усміхом Гончаренко. — Горілку не п'є, а виливає в рот, немов за себе виплескує. Такого я ще не бачив.

Іван Олексійович виразно глянув на Паливоду, скептично посміхнувся:

— Ми його теж здивували.

Наступного дня, як і через день, з інституту звістки не було. Вони тим не дуже й переймалися, адже прогнози співпадали — на п'ятому було спокійно. Войтович подзвонила за три дні, коли Чередниченко вже починав нервувати. Пояснила, що Наталка хворіла і їй отже просто нічого було переказувати.

— Валю, давай цифри, — перетнув потік пояснень Чередниченко.

Записавши і попрощавшись з Войтович, він сказав:

— Серйозні справи. — І, подивившись уважно на Паливоду, додав: — Для нас. Проби, які ми відібрали ще за день до того, як зустріли у вибої прогнозистів, уже починають показувати небезпечну ситуацію. І вона дедалі зростає. Ось, подивіться…

— То що ж виходить, працювати там уже стало небезпечно? — поцікавився Гончаренко.

— Зараз скажу, — Іван Олексійович витяг з портфеля сувійчик міліметрівки і, розгорнувши, став порівнювати наслідки аналізів з графіком, який там було накреслено. — Від того місця, де ми сьогодні були, викид станеться в межах дванадцяти — п'ятнадцяти метрів.

— Слухайте, — стривожився Гончаренко, — але з такими темпами, 8 якими вони зараз ведуті проходку, це може статися завтра-післязавтра

— Працюють таки затято, — розважливо мо вив Іван Олексійович. — Якась у них зацікав леність. Мабуть, змагання. Надто бригад;:

Олеся.

Раптом відвів погляд від міліметрівки, подивив ся на молодших колег.

— От нарешті й настала с й т у а ц і я… — Вії повкидав папери в портфель, став одягатись. — До директора, — пояснив.

20

Від сотень шахтарських роб, що висіли ні зварених з металевого прута вішалках, пахло вугіллям, потом, гумою, вогкістю. "Гардероб" буї великий, з високою в два поверхи стелею і порядок у ньому панував ідеальний: на підлозі, ні лавах — ні пилинки. Та щораз переступаючи по ріг між передпокоєм лазні і роздягальнею, Паливода відчував пригніченість. Його навіть шахта не так гнітила, як сам процес убирання в брудну робу й гумові чоботи. Багато хто залишав у передпокої все, навіть натільну білизну, але вони втрьох спіднього таки не скидали. Пантелєєв і двоє шахтарів, що його супроводжували, теж зайшли в роздягальню в трусах. Паливода завважив ще в передпокої, що їхній новий знайомий справді, був "потовчений" — мав на тілі безліч рубців і шрамів, котрі свідчили про численні переломи кісток. Та незважаючи на це, в постаті його вчувалася дика сила, а тіло на вигляд було здоровим і молодим. Він одягався поряд з Чередниченком і вчений запитав, тамуючи співчуття в голосі: