Зараз після похорона старого Лемішки Яким перейшов в батьківську хату. Зося почувала себе щасливою і була зовсім незасмучена. Старий Лемішка лежав у ямі; земля надавила йому груди. Ніхто їй не дорікав; у хаті ніхто їй не загадував нічого. Вона вважала на себе тепер, як на справдішню господиню в господі. Давня її дума, давні мрії тепер справдились: і хата, і сад, і оселя, й млин, і гроші — все те було вже в її руках. Одного вона не могла перенести — гудіння того дзвона, що небіжчик Лемішка купив для собора.
Ще не минули сороковини по Трохимовій смерті, а його господу вже руйнували і перероблювали. Зося всім верховодила: вона хотіла з стародавньої, простої хати зробити гарненький дім. Незабаром майстрі викинули стінку між старою світлицею і кімнаткою і зробили з неї одну просторну гостинну. Малі вікна й двері були попрорубувані й побільшали; з сіней була перероблена хатина й сінці. В хатах був уже новий, чистий рівненький поміст. З старих хат вийшли просторні, панські покої. Здорові вікна були позавішувані плетеними тонкими завісами. В хатах скрізь була розставлена європейська мебіль. З двадцять старих образів було винесено до пекарні. Покойова дівчина ходила чисто вбрана. Всі звичаї були вже міські: вранці пили чай, обідали пізно. Мала Якимова дитина вже бігала по хаті, убрана, як лялька, а друга лежала в колисці. Сам Яким розмовляв з Зосею хоч каліченою, але польською мовою. Малу дитину Зося заборонила пускати до пекарні, між наймичок, щоб воно не зучилось говорить по-мужицькій, цебто по-українській.
Улита Сидорівна заправляла ще всім хазяйством, — і млином, і садком, і худобою, і птицею. Яким ходив до канцелярії; він не мав часу навіть на все в домі звертати увагу; а Зося була дуже рада, що мати так добре скрізь увивалась та справувалась. Тільки швидко стара мати запримітила, що їй дають усю волю клопотатись, та не дають волі користуватись усім добром. Швидко вона побачила, що на старості літ вона стала ніби наймичкою в своїх дітей, а не господинею в своїй господі. Надходили різдвяні святки. Улиті приснився сон, ніби вона сама сидить у давнішій світлиці, яка вона була ще передніше.
Коли це рипнули двері: в хату ввійшов старець, обвішаний торбами. Вся одежа на йому була драна, вся в латках так, що не було на йому і місця цілого. Однією рукою він спирався на милицю, а другу простяг до неї і почав жалібним голосом просити милостини "Христа ради". По його голосі Улита впізнала покійного свого чоловіка, але борода в його була довга та сива, аж біла, лице бліде, зчорніле, неначе припало землею. Голос був такий недужий, тихий, як був перед смертю. Він просив милостини таким жалібним голосом, як найбідніший, найостатніший старець.
Улита почала розказувати сон дітям.
— Ви б, мамо, не часто думали про покійного батька, — втішав її син. — А то ви все думаєте, а батько вам і сниться.
— Ні! не те, сину. Душа твого батька просить помочі з того світу. Я хочу поставити обід за душу небіжчика на третій день святок.
— Що ж то за обід? — спитала її Зося, котра не гаразд тямила, бо ніколи не бачила, як справляють обіди на селах.
— Треба запросити духовенство, та покликати старців і вбогих людей, та одправити велику панахиду, а потім поставити обід.
— То це такий обід, як справляли по батькові похорон? — спитала Зося.
— Еге! дійсно такий, — одказала мати.
— Але ж тоді ми нагодували душ сто самих старців та всяких людей, душ з тридцять попів, дяків!.. — крикнула Зося.
— Еге! — одказала мати.
— Яка ж буде користь душі небіжчиковій, як ми нагодуємо сто ледарів і дармоїдів? — промовив Яким, котрому теж не дуже бажалось справляти обід.
— Яких же дармоїдів! Чи можна ж так звати божих старців?
Яким трохи не прохопивсь, що ставити обід — все одно, що купувати дзвони. Самі зуби якось зціпились і ледве вдержали його язик. Щоб не розгнівати старої матері, він почав вговорювати її, щоб одкласти обід на літо.
— Тепер, мамо, зима. Хати наші не бог зна які великі. Де ми будемо садовити тих старців? А прийде літо, можна буде й обід варити надворі в золійниках, і людей садовити в дворі або під причілком.
— То треба ж хоч панахиду одправити! щоб хоч принаймні заспокоїти душу небіжчика, — промовила Улита, — не ми заводили закони та звичаї, не нам їх і визаконити. Та й люди гомонітимуть.
— Панахиду… можна й одправити, — насилу вимовила Зося, щоб не розгнівати матері.
Вже надходив третій день свят. Улита веліла розчиняти і хліб, і печиво паляниць, і печиво книшів, і пироги; веліла різати двоє гусей, порося…
— Мамо! нащо ж ми будемо так багато напікати й наварювати? Це ж не обід, а тільки панахида. Дамо духовенству закуску та й годі! — вговорювала Зося. — Адже ж їм, надісь, треба гроші платити.
— Про мене, порядкуйте вже ви самі! — промовила з серцем мати. — Не без того, щоб і сякі-такі родичі не прийшли, щоб і старець який не попросив хліба.
— Не сердьтесь-бо, мамо! їй же богу, я кажу правду! Доволі буде книшів та пирогів.
Наймички спекли одно печиво книшів і пироги.
Цілий вечір сльози душили Улиту в грудях. Вона вже не насмілювалась сама порядкувати.
На другий день уранці син згадав про панахиду і пішов до церкви, щоб запросити священиків. Улита заслала в світлиці стіл, поставила на столі мисочку з книшами, яблуками й пирогами, як звичайно поводиться, і кинулась готувати закуску. Ключі були в невістки, а невістка ще спала. Улиті чогось здавалось, що вона ніби в чужому домові задумала справляти панахиду. — Розійшовся по хатах сумний голос панахидних пісень та смутної одправи і страшно вразив Зосине вухо. Вона веліла мерщій попричиняти всі двері. Духовенство, зачувши про обід і згадавши про ті розкішні, багаті обіди, що колись бували в небіжчика Лемішки, — з усього міста зібралося на панахиду. Голосно загули здорові голоси "Вічную пам'ять" Трохимові, і в перероблених хатах вже давно його пам'ять стала тільки згадкою. Ніщо не нагадувало в нових світлицях про старого Лемішку. Одна тільки Улита в темному горсеті, в темній спідниці, з богомольним видом, заплаканими старими очима, нагадувала про небіжчика, господаря тієї господи.
Духовенство сіло за стіл. Паламарі й дяки були одрізнені од священиків, як козлища од овець, і пішли закушувати до пекарні. Улита Сидорівна звеліла давати закуску. Закуска була бідненька. Зося не звеліла напікати багато пирогів. Повбирані гарно й по-панському наймички бігали, розставляли тарілки, розкладали ножі, виделки. Все було чисто на столі, по-панській, та трапеза була вже багато скудніша, ніж як було колись передніше за старих хазяїнів.