— Зате ж матимемо невісточку, як перепілочку! — приказала мати. Пшепшинський, того ж таки вечора, поговоривши з дочками, одійшов до свого кабінету і почав неспокійно бігати од кутка до кутка так швидко, ніби ним лихо кидало по хаті.
— Де я в світі божому візьму грошей на весілля, на виправу? — промовляв він сам до себе і плескав сам себе рукою по лисій голові. — Позичити? Ніхто не позичить. Чи не попросити б у старого Лемішки? Але я Лемішку знаю: то дідуган завзятий! Та й сором трохи. Піде чутка по місті… А! — закричав становий, ляснувши себе з усієї сили по лисині. — Покличте мені десятників! — гукнув він, одчинивши двері в прихожу кімнату.
Десятники прийшли.
— Біжіть ви мені до міста, та зараз, зараз арештуйте Іцька, Боруха і Янкеля. Зараз же, зараз! Чи чуєте?
Ті жидки були всім відомі конокради. Через їх не можна було ніяким способом устерегти добрих коней на всю околицю. Ті злодії навіть не раз вже попадались в руки, але все виходили чомусь невинними на диво всім людям. Вони ділились краденим добром пополовині з самим-таки становим, котрий частенько через їх таки руки переводив знайдені крадені коні.
Десятники постягали жидків з бебехів серед ночі, без жадної причини, й повели до станового. Пшепшинський наробив галасу на цілий дім, лаяв їх, кричав, совався до їх з кулаками, винуючи їх у недавній крадіжці сусідських коней.
Догадливі жидки тут-таки вийняли з кишені гроші і дрижачими руками поклали на стіл купу асигнацій. Пшепшинський полічив спокійненько грошики і, звелівши подержати жидків через ніч, а вранці випустити, ліг спати багато спокійніший.
В холодній під арештом сиділо ще кільки жидків, злодіїв і конокрадів. Іцько й Янкель заґерґотали до їх по-своєму і оповістили всім, чого вимагає й намагається становий. Визволений Іцько на другий день приніс арештованим злодіям гроші. Ті гроші дійшли до кишені станового, і кільки душ злодіїв знов пішло по світі шукати по великих шляхах і в чужих коморах собі поживи.
На подвір'ї станового передержувалось ще кільки пар крадених коней, до котрих не знаходились хазяїни. А знайтись хозяїнам було дуже трудно! Становий мав дуже вірного конюха, парубка Хтодя, котрий зріс і вигодувався коло станового і розумів думи й кожне слово свого пана. Попсований змалку до самих п'ят, як і вся панська двірня, Хтодь умів дуже штучно перероблювати крадені коні і потім перепродував їх сам або через жидків на сусідньому злодійському ярмарку.
Тоді саме стояли на подвір'ї коні, вкрадені у сусіднього священика, вже знайомого нам отця Мойсея, котрий навіть приятелював з становим. Отець Мойсей дістав од станового бумагу, щоб він їхав до стану пізнавати якісь перехвачені у злодіїв коні. Отець Мойсей недавно давав повістку в стан про свої крадені коні.
Ще не родивсь на світі такий чоловік, щоб йому вернулись покрадені коні. Знаючи теє добре, отець Мойсей послав до стану свого титаря, аби тільки сповнити форму. Хтодь вивів саме опівдня на широкий двір пару коней, високих, чистих, з чорною лиснячою шерстю, гладких, спасених і баских.
— Чи ваші коні? — спитав становий.
Титар ходив, дивився, заглядав їм у зуби і став, не знаючи, що й казати.
— Чи ваші? — спитав становий удруге.
— Не скажу, ваше благородіє! Нехай сам батюшка приїдуть та подивляться, щоб я не був винен. І наші ніби, й не наші! Трохи неначе б то й вони; але наші були не такі.
— А що, титарю, наші коні? — питав чоловіка отець Мойсей.
— Бог же його відає! Їдьте, батюшко, самі, та гаразд роздивіться! Бо мені або полуда на очах сіла, або мене отуманено.
Титар й справді протирав очі.
— Які ж коні показували тобі? — спитав отець Мойсей.
— Наші коні були трохи гніді, а мені показували зовсім чорних. Наші були тонкі, високі, худі, як драбини, а то якісь товсті, гладкі, як печі, баскі, зовсім панські, їдьте, батюшко, щоб я часом не був винен, та придивляйтесь добре, бо щось вони мені таки по знаку! Либонь я бачив їх у якогось пана, чи хто його зна.
— Чи не заїжджав ти поперед того до кума?
— Ні, батюшко, хранив бог! їй же богу, кажу правду!
Поїхав сам отець Мойсей.
Серед літнього дня вивив Хтодь на показ з-під повітки пару коней. Баскі, гладкі коні, чорної блискучої масті, з підрізаними трохи хвостами й мичками, з блискучими обскромадженими копитами, в нових гнуздечках, обкладених срібними цвяшками, били копитами землю, насторочили вуха й насилу стояли на місці.
Отець Мойсей згадав свої коні, худі, миршаві, з запалими боками, з сухими ребрами, кудлатими гривами, пелехатими мичками, згадав їх звислі додолу вуха і похнюплені морди — і зараз махнув рукою.
— Не мої коні! Дурно я оце їхав до вас, пане Пшепшинський!
— От же й дурно! Спасибі коням, що заволокли до моєї хати дорогого гостя. А без того багато б в Дніпрі води утекло, поки б отець Мойсей одвідав свого приятеля.
Становий обняв отця Мойсея і тричі цмокнув його в губи гаряче й щиро, дякуючи йому думкою за пару коней. Хтодь постаравсь, як бачимо. Швидко потім веселий становий пив могорич з отцем Мойсеєм за коники ж отця Мойсея.
От і грошики на весілля знайшлись. В першу неділю після того Пшепшинський після обід завітав до старих Лемішок. Лемішка, вбравшись до вечерні, ходив по світлиці і голосно бубонів молитви. Леміщиха вив'язала вже голову хусткою і почала одягатись у шовковий синій літник. Коли це одчинились двері; становий шубовсть у хату! В Лемішки рот закляк на якомусь слові молитви, а його жінка стояла, натягнувши тільки один рукав літника. Поліція звичайно віщує якесь лихо!
— Моє шанування моїм любим, дорогим сусідам! З святою неділею будьте здоровенькі, — прокукурікав становий, розмахуючи картузом. — Як же ви живете на старості? як же вас господь милує?
Пшепшинський говорив так добре по-українській, як щирий українець селянин.
— А я оце гулящим часом до вас. Піду, кажу собі, та одвідаю старих знайомих.
— Прошу ж сідати в моїй господі, коли сподобили нас одвідинами, — сказав господар.
Стара завешталась по хаті, не знала, чим і приймати такого гостя. А тимчасом її руки, не питаючись її, самі застеляли стіл білою скатертею і ставили пляшки з наливками та запіканками.