— А я тебе не слухаю.
Люцина стояла здивована. Слухняна Зося чомусь сміє не слухатись її і навіть глузувати з неї!
— Зосю! де ти була сьогодні ввечері? — спитала Люцина.
— На Куришковім яру.
— З ким же ти там ходила? Надісь, сама?
— З Якимом Лемішковським, — одказала сміливо Зося.
— Мій боже! мій боже! Сама одна, з хлопцем! — закричали сестри, бігаючи по хаті.
— Що ж ти там робила? — спитала Рузя.
— Милувалась, розмовляла любенько та гарненько, — одказала Зося, дратуючи сестер.
— Єзус, Марія! — зарепетувала сестри. — Як же ти насмілилась сама, без нас, піти в ліс з хлопцем?
— Чом же не піти з тим, кого я люблю, і, як я впевнилась, з тим, хто мене любить?
— Одна? Сама?
— Як же сама, коли ви обидві ганяли за нами слідком? — промовила Зося, чудно зареготавшись.
— Нема тобі й сорому! ти шкодиш і нашій добрій славі.
— Нікуди вже шкодити! А за себе не боюсь, бо я ходила з женихом.
Сестри опустили руки, наче на їх хто линув холодною водою.
— В нас і весілля швидко буде.
Сестри, зітхнувши важко, вийшли з кімнати. Через кільки неділь Яким почав присватуватись, а потім спитав Пшепшинського. Становий поблагословив його на радощах обома руками, додавши, що од його жадної притичини не буде, аби тільки дочка згодилась. Лемішковський просив дозволу заслати старостів, а становий обіцяв зайти до старого Лемішки, щоб поговорити про прийдешню долю своїх дітей.
Того ж таки дня за чаєм ввечері Пшепшинський мав довгу розмову з своїми дочками, варту, щоб її послухати.
Старші сестри вже вгамувались, притихли і були дуже вважливі до Зосі. Люцина ласкаво промовляла до неї, подаючи їй чай. Рузя подала їй сухарчики на тарілці. Сам батько присунув до неї мисочку з варенням. Одна Зося не змінилась ні кришки. Така ж спокійна, тиха, задумана сиділа вона і тепер коло столу, як і передніше.
— Так оце, Зосю, — почав батько, — ти вже нас швидко покинеш, підеш в чужу сім'ю, між чужі люди. Ніяково тобі буде звикати до чужої хати, та ще такій молодій.
— Та ще й до таких людей, якихсь міщан та перепічайок чи перекупок. То не мала буде для тебе жертва. Не знаю, чи по твоїй спроможності буде вона? — спитала Люцина.
— По моїй силі й спроможності, — промовила спокійно Зося.
— Лемішка багатий, — говорив далі батько. — Якби його струснути, то посипалось би багато карбованців. Одна держава: грунт, сад, хата, млин коштує не одну тисячу карбованців. А окрім того — він і не без копійки в кишені.
— Ох, який же сад в його гарний! яке дерево велике! які яблука! І справді наче рай! — сказала Рузя. — А місцина грунту — на взгір'ї, над водою! Як намальована! Там завжди чути, як вода шумить під млиновими колесами.
— Все те добре при чому іншому, моя сеструню, — одказала задумана Зося.
— Якби на мене, — сказала Люцина, — я б зроду не пішла в таку сім'ю, просту, мужицьку.
— Все те нічого, моя кохана! і простота нічого, — промовив батько, — тільки горе, що вони не шляхетського роду! Є ж на світі багато й наших поляків і бідненьких, і простеньких, але ж вони природні шляхтичі, з батьків, з дідів, з прадідів. В їх, бачиш, вже кров інша, панська, що не тхне дьогтем та смолою.
— Лемішковський, папо, з університету, — озвалась за жениха Зося, — він людина з розумом й хистом, заслужить чин, матиме й дворянство.
— Ти, Зосю, далебі, багато розумніша й практичніша, ніж я думав до цього часу, — сказав батько, сміючись. — Правда твоя, що він дослужиться до чина, певно й до дворянства, але ж його батько й мати міщани, та ще й, надісь, довго житимуть. А коли б і померли, то пам'ять про їх не швидко помре. Всі тутечки знають, що Лемішка торгував худобою, а його жінка була перекупкою, як жидівка. А вже наші поляки, наші знайомі сусіди-дідичи всі одкаснуться од тебе, не приймугь тебе за рівню…
Всі почервоніли. Зося сиділа червона, як жар. В очах Люцини засвітився гнів, в очах в Рузі виступили сльози. Батько сидів засмучений…
— І бог святий знає, чому воно нам не ведеться! — говорив далі батько. — Здається, вже нам от і жених трапився, і гарний, і розумний, і моторний, і навіть вчився трохи в університеті, а все-таки справа йде якось не по-людській! Молода ти дуже, кохана Зосю! І не знаю я, чи розумієш ти, як себе поставити в твоїй новій сім'ї, в твоєму новому житті!
Батько похнюпив голову. Всі мовчали.
— Ти католичка, — говорив батько далі, — але ваших дітей похрестять по-московській. — Знаю, папочко, — відказала Зося. — Але під московською покривкою можна розвернути щиро-польський дух. Моя сім'я, тату, буде польська, як би її там не охрестили.
— Ти розумна дитина, хоч і молоденька, — сказав батько, цілуючи її в чоло. — А поки що ти переверни Якима на поляка. Він обмоскалився в школі, базікає по-московській, вдає з себе ніби москаля. Але все те дурниця! Українську вдачу я добре постеріг. Все це москальство лежить на їх, як на волі сідло; все те — вовча шкура, котра ніяк не приросте до українського тіла. Тільки роби діло помалесеньку, потихесеньку, щоб він не розшолопав; бо як розчовпе, так тоді пропаще діло! Мужик — то вже гадюка, як кажуть жидки! З письменними дурнями багато легша справа!
— Цю справу, папочко, зоставте здатності жіночій, нашому хисту, — промовила Зося.
— О польська женщина! — додала Люцина, підіймаючи вгору свої гарні очі, — чого вона не зробить! чого вона не досягне ласкою, підлесливістю й коханням!
— З батьками Якимовими тобі треба обходитись ласкаво, не дуже гордувати ними, — навчав батько, — не змагайсь з ними, нічого не вимагай зайвого, навіть не справдовуйся, бо старий цього не любить. Це запекла людина.
— Мій боже! — крикнула Люцина. — Та вони ж мужики! та в їх же збираються родичі, гості такі ж прості, як і вони! Та вони ж п'ють горілку! Велика твоя жертва, Зосю!
— А хіба ж і ми не п'ємо горілки? — сказав батько. — Хто її на світі не п'є. Її п'ють і пани, й мужики, і царі, і князі, і біскупи: це світова річ.
— Ти, Зосю, не живи вкупі з старими, — радила Рузя. — Я, на твоєму місці, зараз би одрізнилась од їх: найняла б собі гарнісіньку, малісіньку квартиру, з гарним садочком, і жила б там собі, а старих я покинула б таки зараз.
— І втратила б спадщину, — одказала рівним голосом Зося. — Од гостей Леміщиних можна будлі-де сховатись, а тим-часом колись прийде й мій час.