"Хліб наш насущний даждь нам днесь…" промовив Лемішка і зараз додав, голосно кричачи на двір: — Параско! Не чуєш? Бодай оглухла! Одлучи теля од корови.
"І ізбави нас от лукавого. Яко твоє єсть царство, і сила, і слава…" — А, прокляті свині!.. Параско! Свині в городі!
І Параска ставила дійницю в ґанку і бігла виганяти свині.
"Господи помилуй, господи помилуй, господи помилуй. Слава отцу, й сину…" — А бодай чорти спину городили Шпаченкові, як він оце мені погородив тини!
Коли зирк у вікно! В воротях йшов Якимко. Лемішка вийшов на ґанок, не перестаючи бубоніти: "О всепітая мати, родшая всіх святих святійшеє слово…"
— Чого це ти прийшов? — спитав батько сина сердито. Син залився слізьми. Вийшла мати і почала питати сина.
— Не хочу я, тату, вчитись у школі! Візьміть мене додому, — говорив син крізь сльози.
— Чом же ти не хочеш? Може, тобі хазяйка їсти не дає? Може, тебе хто обіжає? — спитав батько хрипким голосом.
— Не видержу, тату, занидію я в тій школі. Така мене нудьга бере, що вмерти треба. Учителі б'ють та катують, кажуть вчитись, а я нічого не розберу, нічого не втямлю. Ніхто мені не показує нічого. Хто його зна, як і вчитись! Лучче, тату, я піду за пастуха, піду в степи, наймусь наймитом, а вчитись не буду…
Мати почала й собі плакати, а батько запріг конячку та й одвіз його того ж таки дня знов до школи.
Зломила дитину школа, як лиха година. І почав Якимко вчитись. Не раз тішив він батька і вчителів незвичайним поспіхом у науці. Було підійметься вище за всіх товаришів, то це одразу, дивись, і опаде нижче од усіх, опустить руки, похилить голову. Стала потім гімназія доступніша для простих не шляхетських дітей, і Лемішка перевів сина в гімназію. І там було вчителі не надивуються незвичайній в його охоті до науки, а потім швидко — незвичайний страті завзяття до роботи.
Поки Якимко був малим в нижчих класах, поти батько і мати не примічали в йому ніякої зміни. То був добрий, слухняний хлопець, не цурався гульні з простими хлопцями, не цурався простих родичів, навіть з охотою кидався до всякої простої роботи, звичайної в сім'ї простих міщан. Було оце прийде додому на святки, скине свій мундир, сховає його в скриню, вдягнеться в просту козачину і ганяє з батьком по степах за товаром, аж піт йому з лоба крапає. І не раз мати спиняла його, одривала од роботи.
— Одпочивай лучче, моя дитино! набирайсь здоров'я та моці! — говорила вона часто. — І в школі не гуляєш, — ще й дома будеш робити!
Швидко Якимко скінчив гімназію і вернувся додому вже здоровим паничем, чорнобривим та тонким, в новому суконному мундирі. Він почав говорити до батька, до матері, до наймичок і сусід по-московському, бо вже ніби соромився своєї української мови, і очевидячки пишався цим та чванивсь перед домашніми і перед сусідами.
Через кільки день по приїзді сім'я Лемішок сиділа ввечері в світлиці. На столі стояли недоїдки вечері, валялись качани кукурузи, ложки, стояли полумиски.
— А що, синашу? — сказав батько, — чи вже спочив ти після школи? Час би нам і до роботи ставати. Наймит на степу. Я завтра раненько побіжу на місто, а ти повезеш борошно; та напій коня, вставши раненько, та випусти його на леваду, нехай трохи попасеться.
— Хто, тату, я? — спитав Яким — само по собі по-московській.
— Атож! А до кого ж я говорю?
— Як же я в сіртуку буду коня напувати та пасти?
— То скинь сіртука, та одягнись у жупанок.
— Де ж ви, тату, бачили вчених людей у жупанах або в свитах, та ще коло коней?
— А хіба ж давно ти ганяв конем до води і вичищав станю, що було аж мати тобі забороняє? Чого ж тобі пиндючитись тут, сливе як на селі?
— Бо тоді я був малим і дурним, а тепер інша річ — теперечки треба пиндючитись хоч-не-хоч.
Батько подививсь на сина, неначе вперше бачив його. Перед ним сидів панич, як маківка, в сіртуці, з розкішним кучерявим волоссям, зачесаним набік. На білому панському виду грали рум'янці. Шия була зав'язана шовковою хусткою.
Довго й пильно дививсь на його батько, і в його брови насупились, насунулись на очі, а голова хилилася од нової невеселої думи. Одразу і вперше батько одгадав, що вигодував і вивчив сина не на поміч собі… Та дума блискавкою мигнула в його голові, збурила кров. Лемішка одначе рівним і міцним голосом промовив, глибоко ховаючи свій здогад:
— Коня тобі можна й не пасти і не поїти. Напоїть твоя мати. Так вези ж завтра борошно на продаж до Ямполя. Та торгуйся добре з жидами і не давай набор. Зараз бери гроші.
— Як же я поїду: сидячи на мішках?
— А хоч би й на мішках. А де ж я тобі візьму карети?
— Я, тату, одвик од такої роботи. Де ж таки! Я скінчив гімназію — і везтиму… борошно на продаж! Якось ніяково…
— А що ж ти в мене робитимеш? Іншої роботи тобі тут немає.
Яким замовк. Мати сиділа нишком і мовчки поглядала то на чоловіка, то на сина, догадуючись, у чому тут річ.
— Я, тату, в школі одвик і одбивсь од роботи. З цього в нас у школі сміються. Мені соромно якось оте все зробити, хоч це й не велика труднація.
— А хліб їсти не сором? Га? не труднація? — Спитав Лемішка, і голос його затремтів.
Яким осміхнувся. Мати сиділа ні в сих ні в тих.
— А хіба ж люди їдять хліб тільки з волів, з хазяйства? — промовив Яким.
— Ми, хвалить бога, їмо хліб тільки з того, як бач, і хліб не черствий, не абиякий, як знаєш! А коли ти думаєш їсти хліб з чогось іншого, то немає тобі роботи в моїй господі. Чи хіба будеш цілий вік сидіти, згорнувши руки, та дивитись на батьківську працю?
— Годі тобі, старий! — промовила мати, здержуючи чоловіка. — Хіба ж ти не бачиш, що син молодий, набрався трохи фанаберії од тих дворянських дітей у школі, а дійде до зросту — й до розуму дійде.
— Годі вже мені, мамо, до розуму доходити. Вченій, просвіченій людині не слід піклуватись худобою та борошном. Наука, бачте, провадить зовсім не до того, а деінде.
— А до чого ж? — спитав батько. — Не повинні ж таки науки допровадити до голоду! Бо це були б якісь навісні та скажені науки.
— Науки повинні допровадити до хліба тільки через чини, через скарбову службу. Що ж з того, що я матиму хазяйство, хліб! То пуста річ, коли я не матиму чинів! Мене ні один пан, ні один офіцер, ні поляк, навіть і жид не поважатиме, нехтуватиме мною, не схоче говорити зо мною.