Орлик креслив рукою в повітрі геометричну схему уявного паралелограма. Рухи майстра, жести владаря, накази диктатора!.. На тонких пальцях випещеної руки виблискувало тяжке каміння перстенів: сапфіри, діаманти, рубіни, подібні на краплі застиглої крови.
Політика переставала бути привілеєм полководців. Її суперечності розв'язувано не на полі битв, а в лабораторіях конструкторів машин. Саме цю ідею політики як умоглядности й механізму обстоював Орлик, коли сказав:
— Свого часу давній грецький філософ Архімедіус, що винайшов важіль, сказав: "Дайте мені точку опертя, і я переверну світ!". За оним давнім філософом і я скажу тобі подібне: "Дайте людині, досвідченій у законах політичної механіки, точку опертя, і вона, зваживши взаємодію сил, лише невеликим поштовхом руки переверне світ!".
У кімнаті панувало мовчання. Лише дзиґарі повільно тікали, розчленовуючи тишу часу на дрібні відтинки. Завжди тотожний, завжди незмінно повторений, двотактний приголомшений згук: тік-так, тік-так!
І тоді, уриваючи тишу, в мовчанні кімнати раптом постав м'який сріблястий дзвін. Дзвін линув, згучав, зростав, наповнював простір, гармонійно танув і знов поставав, речитативом розмежовуючи окремі відтинки ударів. Дзиґарі вибивали північ.
Гетьман підвівся. За ним підвівся й Савко, високий і громіздкий для цього малого в килимах покою. Тиснучи руку, Орлик сказав:
— Давні греки любили симболи. Вони твердили, що Хронос-Час був батьком Зевса-Буття. Чи не слід це було б сказати так, що над усім панує час, що з надрів часу народжується буття. Буття є час, і час є буття, і те й те, — буття й час, — однаково є рух.
Савко гірко зідхнув:
— Коли ж би то я знав латину!
* * *
Ні, він не знав латини! Він ніколи не студіював ні геометрії, ані фізики. Жадного не мав уявлення про Невтона, Гуґо Ґроція або Пуффендорфія!
Та до шампані він звик досить швидко, і нога в легкому черевикові вже не здавалася йому тепер босою. Він перестав мастити собі волосся олією з лампадки. Носив на голові пишну перуку. Не обтирав масних пальців після їжі об поли кафтана. Комірець не муляв шиї. Призвичаївся ґалантно вклонятись, тримаючи капелюха під ліктем лівої руки. Замість важкої козацької шаблі, йдучи до гетьмана, чіпляв лялькову шпагу. Урочиста пишність білих мереживних манжет уже не завдавала йому турбот.
Замість сидіти цілі дні з закоченими очима на лаві й співати жебрацьких псальм або думати про Афон і схиму, він з фанатичною упертістю неофіта твердив напам'ять латинські вокабули, що їх він сприймав, як несподіване й радісне відкриття нового для нього світу.
Якщо приходив до Орлика і той був занятий у невідкладних державних справах, і Савка провадили до внутрішніх покоїв з проханням заждати, поки ясновельможний пан гетьман звільняться, Савко спинявся або перед глобусом, що показував міру просторового світу, або — найчастіше — перед дзиґарями, що відтворювали часову міру всесвіту.
Стояв. Жував вуса. Не міг згодитися. Ні, не міг!.. Усе пручалося всередині в ньому, змагалося, протестувало. Хіба ж могла машина лічити, рахувати, мислити, як людина? Краще за людину? Хіба годилося, щоб машина була замість людини, заступала людину?..
Обурювався з усього того!.. Гадав, що хтось малий, потайки схований, сидить усередині цієї часової машини й реґулює коліщатка й стрілки.
Одсовував дзиґарі, одкривав задню стінку машини, дивився. Але всередині не було нічого й не було місця, щоб хтось і найменший, карло якийсь, міг у ній сховатися. Не було в дзиґарях нічого, окрім коліщаток, валків, зубців, гир. Нічого, окрім розміреного, заздалегідь розрахованого, співпідпорядкованого руху коліщаток.
У них на Поділлі на селі про старого діда Якима розповідали, що він якось, коли ще молодий був, заблудився в лісі і вийшов до глибокого яру за лісом, зазирнув туди з кручі, а там велика — ой та ж і велика!.. купа місяців лежала… Усі місяці аж до створення світу Божого до того провалля поскидувані були.
А за цією машиною виходило немовби так, що зовсім жадної купи поскидуваних місяців ані в лісі коло їхнього села, ані деінде коло іншого якогось села не було. Нічого з того не було, як люди на селі оповідали. Не було нічого по-простому, по-людському, нічого сільського. Рустикального, як ото пан Орлик своєю латиною каже.
Був лише простір, вага й рух. Міра, число й фігура. Стрілки, що кожна з них на своєму штифтикові крутилася, показуючи рух планет і фази місяця. Машина, що лічила час.
Машина нищила людське, хлопське, сільське — рустикальне! — в Савкові. Самого Савка нищила.
І в Савка здіймалася ненависть до машини. Ненависть хлопа, ненависть людини. Розчавити машину, щоб аж брязнуло!.. Стискував судорожно кулака, але руки не зводив. Корився, примушував себе коритись. Машина репрезентувала універс, а він що?.. Був він безсилий супроти неї, супроти універсу, збудованого як машина.
Боліло все це Савкові! Гірко, ой же ж і гірко було геометром, полетикою бути.
— Усе дивишся? — питав гетьман, входячи до хати.
— Усе дивлюсь! — відповідав похмуро. — Та…
Махнув рукою.
— Що та?
— Та все воно якось не по-людському, як не у людей!
Орлик байдуже знизав плечима.
— Механіка не знає людського. Вона не знає доброго й злого, ворога й друга. Затям це собі якнайкраще, якщо хочеш стати полетикою.
Почувши таке од гетьмана, що нема для полетики ні ворога, ні друга, не витримав Сава.
— А коронний гетьман Потоцький, цей лях, цей бахур, цей бузувір? — в одчаї вигукнув Савко. — Чи ж і він не ворог?
І ще спокійніше, ще лагідніше відповів Орлик:
— А хто й що є ворог?.. Щоб дзиґарі рухалися, треба, щоб одна гиря тягла вниз, а друга підіймалася вгору! Полетика, досвідчений у геометрії, й ворога, сиріч протидіючу силу, спроможеться використати для створення гармонії рівноваги, досягнення своєї мети!
Ішов Савко від гетьмана. Ішов сповнений тривоги й внутрішнього неспокою. Страждав і мучився.
І знов повертався до гетьмана, і знов ішов до малого покою з дзиґарями, і знов стояв перед дзиґарями. Мерехтіло в очах від коліщаток. У протилежні боки рухалися коліщатка, великі й малі, задля спільної гармонії цілого.
І мусили вони рухатися не за власною волею, а за примусом цілого.