Це гасло належало йому, Октавіану Мамуні. Хоча, якщо чесно, він краєм вуха після того, як у Стратона Стратоновича зняли з голови французьку шапку, почув цю фразу від Сідалковського. Тоді вона звучала з іронією. Тепер — всерйоз. Сідалковський про свою фразу, очевидно, забув або просто не хотів повторюватися. Того дня, коли Стратон Стратонович оголосив закритий конкурс на краще фіндіпошівське гасло, Октавіан, наперед знаючи, що він як молодий спеціаліст ніякої премії не отримає (принаймні досі у "Фіндіпоші" такого не траплялося), взяв і про всяк випадок написав ці слова. Щоправда, в Сідалковського вони теж були, але дещо в іншій редакції: "Кожну шапку — на належну висоту!"
Стратон Стратонович уже присудив був премію Сідалковському, викресливши всього одне слово "кожну", а тоді подумав-подумав і повідомив жюрі конкурсу, що найкраще гасло у Мамуні, і власноручно виправив, написавши замість слова "шапка" — "соціологія": "Соціологію — на недосяжну висоту!"
Але про цю стратонівську правку Мамуня ще не знав. Фіндіпошівське жюрі у складі Панчішки, Хлівнюка, Понюхна і Ховрашкєвича одразу погодилося з думкою Стратона Стратоновича і одностайно проголосувало "за".
Побачивши щасливого Октавіана, Панчішка негайно сповістив:
— Мамуня сміється.
А Сідалковський, поплескуючи по плечу лауреата, сказав:
— Усе правильно: премії не заслуговують, а вислуговують, Октавіане. А я до цього все дивився на вас і думав: "Мамуня — це аристократ духу!" Виявляється, помилився. Ви не аристократ духу. Ви аристократ "Щонакажете"! Пишеться разом і з великої літери.
Мамуня, так нічого й не зрозумівши, спокійно попрямував до фіндіпошівського касира Адама Кухлика, який усе ще чекав, коли Карло Іванович Бубон піде на пенсію, а він стане головним бухгалтером "Фіндіпошу".
Адам стояв біля відкритого сейфа і відпускав преміальні з таким виразом, що можна було подумати, ніби він єдиний спадкоємець багатого дядечка, котрий заповів йому все багатство, а Кухлик оце тепер змушений ще й ділитися тим скарбом зі своїми численними родичами…
Октавіан наблизився до сейфа з тихою радістю на обличчі, але, наткнувшись на повний зловтіхи погляд Адама, відчув, що йому хочеться плакати.
— А грошей у касі нема! — повідомив Кухлик. — Тобто для тебе майже нема…
Мамуня зблід і хотів був кинутися до Бубона, але Адам зупинив його.
— Хіба тобі нічого не казали?
— Не казали, а що, о?
— Твоя ж премія пішла на бенкет. На ревізора. Благоуханного. Там тобі, здається, залишилася тільки п'ятірка. Візьми на кіно. Знадобиться… А ось тут розпишись — за всю суму…
— Не на кіно, о, а на фотопапір, о, — поправив Кухлика Мамуня, згадавши слова Стратона Стратоновича. — А цікаво, о, хто ще отримав премію, о? Ти можеш сказати, о?
— Тобі можу. Але якщо мене хтось видасть, то я знатиму, що це зробив тільки ти! Бо нікому іншому я про це не казав, — попередив Адам і тихо прошепотів: — Кнюх!
Октавіан вийшов з бухгалтерії і задумався: "Моя пішла на бенкет, хоч мені її дали за гасло. А за що дали Кнюхові? Дали і звільнили, о!" Мамуня відчув, що у нього від думання починає боліти голова. "Мабуть, багато думати, о, шкідливо", — сказав він сам собі й задумався ще більше.
Поки Мамуня йде фіндіпошівським коридором і думає, ми тим часом завітаємо до Стратона Стратоновича.
Сьогодні він оголосив день відчиненого кабінету і викликав туди майже всіх, але по одному. Власне, Понюхна ніхто й не кликав, він сам попросився на прийом і тепер, сидячи навпроти Стратона Стратоновича, щиро шкодував про це. Ковбик говорив з ним коротко, як на селекторній перекличці під час передплатної кампанії…
— Так ви мені все ж скажіть, за що вас прозвали Пієм XV?
— Та… через мою безглузду пристрасть…
— І що ж у вас за безглузда пристрасть?
— Та пиво люблю, Стратоне Стратоновичу.
— Гм, а хто ж його не любить? Але я чув, ви не тільки пиво любите, а й горілочку та шампіньйозу!
— Та шампанське я п'ю тільки наступного дня. Відрижка мені від нього подобається. Особливо коли в ніс б'є,— признався Понюхно, аби завоювати прихильність Стратона Стратоновича.
— Відрижка, кажете?! — Ковбик підійшов до вікна. — А від пива у вас відрижка не буває?
— Та не буває!
— А що ще ви любите?
Понюхно насторожився. Почав перебирати в пам'яті різні життєві випадки. Згадав той день, коли заклався із Сідалковський на 15 кухлів пива. "Та вип'ю запросто". — "Не відходячи від прилавка?" — "Та не відходячи…"
Фіндіпошівці всім колективом вийшли до знаменитої кобилятинської бочки "Безрозмірне дно", до якої, як запевняли кобилятинці, було підключено два шланги: один для миття кухлів, а другий буцімто для того, щоби бочка в спеку не розсихалась, бо вона, як і кишеня продавця, не любила порожнечі. Понюхно почав пити. Легко спорожнив десять кухлів. Взяв одинадцятий, дванадцятий. Уже й кобилятинці почали аплодувати. Та на п'ятнадцятому пішла, як він казав, відрижка. Понюхно вливав пиво в горлянку, а воно назад. Фіндіпошівці й кобилятинці дружно почали скандувати: "Пий п'ятнадцятий! Пий п'ятнадцятий!" Саме тоді й народилося прізвисько "Пій XV".
"Невже оте хлоп'яцтво через рік згадав, що цікавиться пивом?" Понюхно допитливо глянув на Стратона Стратоновича.
— Так що ще ви любите, окрім пива й тарані? — Ковбик узяв такий тон, що Понюхно відчував: спина у нього холоне, а поверх одягу проступає сива паморозь.
— Є життя, — неквапно продовжував Стратон Стратонович, — яке скидається на веселу карусель. От як у Сідалковського. А є життя — як повзання по вертикальній скелі. На гору вилізти бажання велике, а даних для цього ні розумових, ні допоміжних нема. Так і у вас, Іраклію Йосиповичу. Ви вже дійшли до того, що навіть не приховуєте своїх намірів. Моє крісло сниться вам і вдень, і вночі. А даних у вас як у керівника — кіт наплакав. Єдине, може, фігура. Але навіть з такими фігурами не завжди до президії запрошують…
— Та я повинен вам заявити…
— Ви заявите опісля, а поки що вам раджу: якщо можете, то краще не пишіть… Ніде й нікому. Це у ваших інтересах… Щоб нам довго не розводити кисіль на прісній воді, скажу так: жар загрібати чужими руками можна, але не завжди вдається. Фокус "Нещадим — Чадюк", як ви знаєте, не пройшов. А оці коридорні розмови: "А воно ж усе правда, Ковбик обдурив Благоуханного…"