Претенденти на папаху

Страница 7 из 124

Чорногуз Олег

Сідалковський опустив щіточку в склянку, витер пухнастим рушником побілені зубною пастою губи і сказав:

— Розумієте, Грак, учора мені наплювали в душу. І хто б ви думали? Одна жінка… Коли я намагався ощасливити її поцілунком, вона сказала, що я своїми запахами можу вбити усі запахи Аравії…

— Це з тобою вперше?

— А вам що, Грак, до цього не звикати?

Грак, ніби пропускаючи ці слова повз свої мідасові вуха, спокійно продовжував:

— І що ж тепер?

— Тепер? Тепер, щоб тобі не плювали в душу, доводиться постійно, як міліціонерові пістолет, начищати язик. Ось так, а ту прі!

Грак у відповідь тільки махнув рукою, взяв один з ілюстрованих журналів, що були розкидані чи не по всій кімнаті, і перегорнув кілька сторінок з фотознімками дівчат, на яких тіла було більше, ніж одягу. Потім, закинувши маленьку ногу з великим черевиком на другу ногу, почав насвистувати власну мелодію:

Довго думав і гадав,

Над життям я розмишляв.

І до висновку прийшов,

Що я щастя не знайшов.

Отаке, брат, се ля ві —

Оженюся на вдові.

Знявши гітару Сідалковського зі стіни, почав не в лад бренькати, акомпануючи собі:

Щоб вдова була багата,

Щоб була у неї хата,

Мала тачку і гараж,

А б квартирі ще й трельяж.

Отаке, брат, се ля ві —

Оженюся на вдові.

Сідалковський, припинивши свій ранковий туалет, звів двома знаками запитання брови і, підперши рукою підборіддя, ефектно завмер у проймі ванних дверей.

— Цікаво, Грак. Ваша пісня мене спонукає до асоціативного мислення.

Євмен задоволено посміхнувся і знов ударив по струнах:

Щоб не мала ще віддишки,

Зате мала ощадкнижку,

Щоб покійник той її

Годував до пенсії.

Отаке, брат, се ля ві—

Оженюся на вдові.

— Продовжуйте, Грак, продовжуйте, — заохочував його Сідалковський. — Як би ви не виконували цю пісеньку, але її програма, здається, лунко починає відбиватися і в моєму серці.

А вдова та досвід має:

Поцілує й приласкає,

Бо вже вміє в світі жить,

За минулим дорожить.

Отаке, брат, се ля ві —

Оженюсь я на вдові.

— Грак, у пошуки вирушимо разом, — перебив його Сідалковський. — Мене тільки цікавить фініш.

І не треба тут ховатись,

Мужа-деспота боятись,

Бо не прийде муж отой

І не крикне вже: "Открой!"

— Знайома картина, — знову перебив його Сідалковський. — Але звідки вам про це знати, Грак? Невже і у вас інколи так рясно буяє фантазія? Чи ці високі рядки не вам належать? А-а, мовчите, скромний таланте! Що ж, продовжуйте. Це у вас непогано виходить. Шкода тільки, що ви гітару, як і жінку, вперше тримаєте в руках. Але помріяти нікому не забороняється…

Я ходитиму по хаті

У лавсановім халаті,

Жінка вдягне пеньюар

І покличе в будуар…

— Пробачте, Грак, я знаю, що перебивати — це не культурно. Але ж у мене вища незакінчена. Одне маленьке зауваження — вам лавсановий халат не до лиця. Одягайте краще вельветові шорти. А потім, звідки у вас така французька термінологія? Хто був у Парижі — ви чи Ковбик?

Але Грак його не слухав: він входив у роль і дедалі більше зачаровувався своїм співом, як глуханюк під час передвесільної пісні.

Я ж одягнуся в кафтан

І уляжусь на диван…

— Прошу пардону, Грак, ви ж не послідовні. У вашому мисленні, як сказав би Ховрашкевич, немає логічності. Кафтан у вас іде поверх лавсанового халата чи під низ?

— Ех, — вигукнув Грак, знов ігноруючи репліку Сідалковського.

Лиш одна в цім заковика:

Як угробить чоловіка?

Бо вдова — ще не вдова.

Муж не вмре ж так. Чорта з два…

— Два останніх слова, відчуваю, належать вам. Треба сказати, що це ваша творча удача. Продовжуйте, Грак, якщо в цій пісні, як у промовах Ховрашкевича, буде коли-небудь кінець.

Де ж знайти вдову таку:

І вродливу, і прудку,

Щоб і тачка, і гараж,

І квартира з Ермітаж!

Отаке, брат, се ля ву —

Де знайти таку вдову?

— Це ви у мене питаєте, Грак? Я можу відповісти, але й мене дещо у вашій пісні цікавить. Ваша життєва програма мені зрозуміла. Але не ясно, для чого вам прудка вдова.

— Іди ти к бісу, Сідалковський! Мий пику, чисть язика і поїхали, якщо хочеш зустріти дядю Філю…

— А ля мінют… А втім, ні, Грак, якщо у вас від цієї пісні ще залишилося кілька слів, зіграйте, але помпозо. Тобто урочисто, Грак. Я бачу, як музика вас облагороджує і окрилює. Я розумію, Грак, ця пісня — програма вашого життя. Тільки чесно, тут свідків нема, підслуховувачів, між іншим, теж… Признайтесь, цей витвір належить вам? А втім, для чого я це питаю? Ви ж так натхненно її виконували! А потім, на таку пісню, окрім вас, ніхто не здатний… Сіль ву пле, подаруйте мені ще хоч одну строфу.

— Гаразд, Сідалковський, оскільки це наша програмна пісня…

— Ви хотіли сказати, ваша програмна…

— І твоя теж, доктор. Послухай ще два кумплети.

— Я весь вуха і очі, Грак. Тільки одне зауваження: відмінникові сільгоспакадемії треба знати — не кумплети, а куплети. Тільки пе а пе!

Грак перекинув свої ноги у великих черевиках з однієї на другу і торкнув струни, які озвалися звуками, Що їх аж ніяк не можна було назвати срібними.

Дайте хоч мені адресу,

Я помчу в саму Одесу.

Там вдову оту знайду

І в столицю приведу…

— Прошу пардону, Грак, але у мене до вас ще одне питання: невже з Одеси до Києва будете вести пішки? Цікаво, як це вам удасться?..

— Це ж для рими.

— А-а-а, хіба що. Заради рими можна піти й на деякі жертви. Велике мистецтво цього, здається, навіть вимагає. І що ж далі?

— Завтра йду до дяді Філі,

Є у нього вдови милі.

Може, цей раз повезе,

А то я ні те ні се.

Отаке, брат, се ля ві —

Все ж одружусь на вдові…

— Мені б ваш оптимізм… Але чому до дяді Філі ви підете завтра? Я ж, здається, заради нього сьогоднішнім ранком жертвую.

— Умивайся вже. Набрид. Дай я картинки спокійно додивлюсь.

— Ви це хочете зробити без свідків? Правильно, Грак. Чим менше свідків, тим краще, повірте мені. У мене в цій справі досвід. Я поніс своє лице в долонях…

Сідалковський набрав у холодні руки ледь теплої води, почав натирати своє випещене обличчя. Ці маніпуляції Євграф називав процесом "вічної молодості", а коли його знайомі запитували: "Звідки у вас таке обличчя, Сідалковський?" — він щиро відповідав: "З маминих рук". При цьому він згадував, як колись у дитинстві дуже боявся холодної води, і мати привчила його лляти на холодні руки теплу воду і спочатку нею, а потім холодними долонями натирати лице. Від задоволення Сідалковський завжди аж млів, зберіг цю звичку й донині. Хоча у ванні в нього цілодобово була гаряча вода, Сідалковський все одно вмивався так, як це робив колись удома…