— І ви повернулися?
— Так, ми повернулися. Але Одеса уже переробила нас. Мама, я це лише у Вапнярці помітив, стала фарбувати губи і носити якусь коротку, не то чоловічу, не то напівжіночу, зачіску. Тепер уже в селі її не називали Мотрею, як раніше, а тільки "Мотрею з Оверкового хутора". Це мене ображало, я ліз у бійку і, навчений одеськими шмаркачами, бив люто, жорстоко. Тож мене й прозвали "одеським вуркаганом". Пані Джегужевської вже не було — поїхала до Польщі, де після війни знайшлися її родичі. Ми ж залишилися у Вапнярці, але вже не були вапнярцями, хоч не стали й одеситами.
— А згодом? Згодом ви коли-небудь були в Одесі?
— Був, — поморщився Сідалковський. — Бачте, Одеса — це як перша жінка: важко жити і нелегко кинути… До Одеси мене вдруге покликало море. Але й воно виявилось негостинним до мене. Мабуть, море — як юнка, коли ти всім серцем до неї, а вона до тебе — з холодом. Я кидався в море, а воно викидало мене на берег. Але все-таки у двох портах, Ядвіго, я був: у Генуї та Венеції,— посміхаючись, закінчив Сідалковський. — Ну а решту ви знаєте. Я тепер у відомому вам "Фіндіпоші". Складаємо анкети й цікавимось: "Чи ви мнете шапку в руках під час співбесіди, чи висмикуєте з неї від хвилювання поворозочки?"
— Я бачу, вам не подобається ваша робота. Та це й зрозуміло, граф, — знову іронічно посміхнулася вона. — У вас така зовнішність… — І цілком серйозно додала: — У вас такий світлий розум, Євграфе!
— Ядвіго, не треба. Я від світла засвічуюсь, як фотопапір. Не треба! Мені вже казали про це. Я й так про себе високої думки. А в мене достоїнств не так уже й багато. Ще тільки одне…
— Ви мене інтригуєте, Сідалковський!
— Ніскільки.
— Отже, ви мене не будете мучити й розкажете.
— Я не дамочка, — випалив Сідалковський і осікся. Але слово — не горобець: вилетіло — на гілку не сяде.
— Доказуйте, Євграфе, доказуйте. Ви зі мною були сьогодні такі відверті і так мало схожі на самого себе! Я вам вдячна за це… А про те, що ви не дамочка, я здогадалася, — ледь помітні лукавинки освітилися в куточках очей Ядвіги Капітульської і заховалися в тіні густо наклеєних імпортних вій.
— Я не дамочка, — красиво зламав брову Сідалковський, — пансіонату для благородних дівиць, як каже мій директор Стратон Стратонович Ковбик, не кінчав. А ще одне моє достоїнство — моя каліграфія. Більше хвалитися нічим…
Сідалковський підвівся, елегантно вклонився:
— Маю честь, панно Ядвіго! Цілую ручку!
Ядвіга, наслідуючи його, зробила ледь помітний кніксен і парирувала:
— Ні, ви таки виховувалися не у Вапнярці, граф! Ваше місце — Версаль! Але до поїздки в Париж я буду щаслива бачити вас хоч раз на тиждень… Ось вам моя візитка, Євграфе, і моя рука!
— Мені так не вистачає ще вашого серця, Ядвіго!
— У навантаження, як кажуть, до руки? Боюсь, що воно не витримає такого тягаря…
Сідалковський спалахнув.
— Ви мене образили, Ядзю, — якимсь домашнім голосом закінчив він, круто повернувся і з гідністю вийшов.
Ядвіга почервоніла, але Сідалковський уже цього не бачив.
РОЗДІЛ XVI,
де дія обертається навколо ручки легкового автомобіля, морського краба, людини з напіввідчинених дверей, чужої дружини, Ковбикового ліхтаря, футбольних календариків, реєстраційної книги Бубона, англійського дога, Кнюхової дипломатії, талісмана і домашнього цукру
Так уже повелося, що у великому світі найбільшу роль несподівано відіграють найменші люди. У "Фіндіпоші" такою маленькою людиною "без перспективи" був Кирило Гаврилович Кнюх. Навіть маленький Мамуня з великим іменем Октавіан важив більше за нього: мав перспективу, молодість і дядька в Києві. У Кнюха не було нікого і нічого.
Коли він прийшов у "Фіндіпош", то ще мав дружину, але вона щезла так само несподівано, як і вийшла за нього заміж.
Обличчя у Кнюха плескате. Якщо на нього доводилося дивитися збоку, то складалося враження, ніби одразу після народження хтось із родичів притис його носом до шибки і звелів:
— Кнюх, пізнавай світ!
І, очевидно, перетримали, знайомлячи з світом, бо він так і залишився плескатим, круглим, як корж. Багатьом думалося, що якби автомобіль промчав повз Кнюхове обличчя, то бортом носа не зачепив би. У нього ніс — як ручка легкового автомобіля: глибоко втоплений у профіль. Щоки, відвислі, але теж плескаті, при найменших рухах хиталися, як драглі. Хоча ніхто з фіндіпошівців удома в Кнюха не бував, — тепер він жив сам, як рак-самітник, — але чомусь усі переконані, що той найбільше полюбляє холодець і кров'янку з гречаною кашею. Коли Кирило Гаврилович підводився з-за столу, чимось незадоволений, його маленькі очі набрякали й викочувалися наперед. Тоді він дуже скидався на морського краба, що виліз з нори і, нап'явши на себе чорний костюм, з інтересом спостерігає навколишній світ. Коли Михайло Танасович Ховрашкевич доводив, ніби Хлівнюк французького походження, на що вказує його довгий ніс, то, маючи на увазі крабоподібну фігуру Кнюха, Стратон Стратонович міркував по-своєму:
— Якщо йти за вашою новою теорією, Ховрашкевич, то можна подумати, буцімто Кирило Гаврилович народився на узбережжі моря-окіяна.
— А то чому?
— Як то чому? А ви погляньте на Кирила Гавриловича — типовий морський краб, тільки дещо збільшений…
— То ви мені пробачте, Стратоне Стратоновичу, але то таки образа…
— Яка ж це образа? Я он зі своєю чуприною, всі кажуть, схожий на лева з гривою, і то не ображаюсь. А ви — "образа"… Усі ми на когось схожі. Думаєте,
Понюхно схожий на самого себе? Нічого подібного. Типова снігова людина.
Кнюх того дня так розізлився на Стратона Стратоновича, що подумки прозвав його павуком, навіть готовий був на ці словесні випади відповісти шефові кількома фізичними аргументами, але стримався, бо знав, що після цього навряд чи втримається на роботі. Натомість Кнюх спрямував усю силу свого гніву на Мамуню — збив з нього шапку і щиро, як брат братові, порадив:
— Хоч ти не крутись, таким чином, під ногами!
Після того, як Кнюха залишила дружина, він став ще й людиною невизначеного віку: завів собі "чолочку", котра мала свідчити, що йому набагато менше років, ніж вказано у свідоцтві про народження. На роботу він тепер приходив найперший і обов'язково приносив собі букетик квіточок, ставив їх у дешевеньку скляну вазу, замасковану під кришталь.