І ось Євмен Миколайович несподівано щез з фіндіпошівського обрію — п'ятий день не виходив на роботу. Мало не щогодини цікавився ним Стратон Стратонович і вже двічі — незнайомий високий чоловік невизначеного віку в цивільному, хоч, якщо судити з постави, військовий.
Стратона Стратоновича в ці дні постійно турбували інтуїція і печінка.
— Де ж воно запропастилося, оте миршаве? — лаявся Ковбик, переміряючи квадратуру кабінету. — Ну й богадільня! Ну й контора! Кому що заманеться, той те й робить! Один спить, другий у "морського боя" грає, третій десь роз'їжджає, нікого про це не повідомляючи. Ну й роботка! Ну й благодать! Де б оце собі таку роботу знайти?
Фіндіпошівці мовчали, як до першої чарки. У кожного в уяві поставав Грак. Панчішка бачив його підмінним клоуном на арені цирку, Ховрашкевич — родичем Чарлі Чапліна, Сідалковському він нагадував галапагоського пінгвіна, який починав свій ранок пробою сметани на базарі, а кінчав скороспілими вишнями. Кнюх взагалі не мав ніякого уявлення, а Стратон Стратонович згадував, як Грак входив у його серце, а потім у "Фіндіпош". "Хіба мені "Фіндіпош" потрібен? Мені, Стратоне Стратоновичу, аби під вашим керівництвом попрацювати хоч рік, і це б мені дало більше, ніж п'ять років навчання в сільськогосподарській академії".
Ця фраза у "Фіндіпоші" стала крилатою, а Грак — легендарним. І от він раптом щез. Ковбику на роботі Євмен, власне, не дуже й потрібен був, але ще до поїздки в Париж Стратон Стратонович уперше взяв Грака на зимову риболовлю, а той у свою чергу взяв сулію дев'яностоградусного спирту, засмажену гуску з яблуками і шкуру дикого кабана, подарованого Граковим татом для шефа "Фіндіпошу"…
Падав м'який і сухий, як вата на новорічній ялинці, сніг. Стратон Стратонович уперше одягнув на себе кухлянку, що йому надіслав на спомин з далекої Півночі Чигиренко-Репнінський, але коли купував, то, очевидно, думав про Ковбика, а приміряв на себе. Стратон Стратонович пірнав у неї з головою і мав вигляд маленького водолаза у величезному скафандрі. Сидіти в такому теплому, як шуба білого ведмедя, одязі — неабияке задоволення, але рухатися — суцільна мука. І тоді Грак, милий Євмен Миколайович (принаймні тоді саме так думав про нього Ковбик), придумав просту, але геніальну за своїм задумом річ: брати з собою в багажник "Волги" санчата — звичайні дитячі санчата, яких завжди повно в будь-якому "Дитячому світі".
Стратон Стратонович пам'ятає, як вони приїхали вперше на Сухолуччя, витягли з автомашини санки, Грак застелив їх шкурою вепра і допоміг сісти на них Стратону Стратоновичу. Рухливий, як вентилятор, Грак разом з напівсонним, але молодим водієм Антошею взялись за віжки і за командою Євмена Миколайовича дружно смикнули їх. Стратон Стратонович не чекав од них такого спритного галопу, тож вилетів із санчат і, заплутавшись в евенкійській кухлянці, звалився набік, потонув у глибокому снігу. Над ним витанцьовувала хурделиця, а Ковбик, лаючись, кричав з останніх сил:
— Жеребці! Ніг під собою не відчувають! Жеребці!
"Жеребці", дружно агикаючи і підганяючи один одного, мчали до льоду з такою швидкістю, ніби коні на водопій. Зупинилися аж на середині затоки Київського моря, коли порожні санчата несподівано обігнали "жеребців", легко й граціозно побігли попереду них.
Грак завмер: на санчатах не було ні шкури, ні Ковбика. Реготала над верболозами хурделиця, викидала на кризі такі колінця, які не снилися навіть танцюристам з ансамблю Павла Вірського…
Знайшли Стратона Стратоновича під вербою. Визначили, як потім по секрету розповідав фіндіпошівцям Антоша, по снігових фонтанчиках. Стратон Стратонович лежав і тільки пухкав, як паровоз, білими султанчиками снігу.
— Ну жеребці! — розминаючи задубілі ноги, хрипко горлав Стратон Стратонович. — Що то роботою не навантажені! Приходять, коли кому заманеться! Їдять від пуза! По саму зав'язку! Вам би на каруселі бігати! Запрягли в шлею — і по колу: сироп для лимонаду чавити. А вони санчата взялися тягати…
— Спинки нема! — скрушно зітхнув Грак.
— Чиєї спинки? — оторопів Ковбик.
— Спинки до санчат. Наступного разу я інші санчата візьму. Зі спинкою.
— Ну-ну!…
І от Стратон Стратонович уже другий тиждень возить в автомашині новенькі санчата з ажурною металевою спинкою, а замість шкури вепра — зачовганий гуцульський ліжник і ніяк не може дочекатися, коли знову сяде на них і помчить до пробурених Антошею та Граком лунок, щоб посмикати, за його ж образним висловом, "матросиків".
Стратон Стратонович намагався тихо, мов рись, піднятися сходами, але вони все одно зрадливо поскрипували під його директорськими кроками. Першим почув ці кроки Мамуня і втягнув голову у комірець. Він не встиг бодай слово вставити в творчий діалог Ховрашкевича і Понюхна про те, якою пастою краще чистити зуби — імпортною чи нашою, як двері різко розчахнулися.
Усі раптово замовкли, а Ховрашкевич все ще доводив, що нашою пастою таки краще чистити зуби: по-перше, це патріотично, по-друге…
— Ну, я так і думав! Мені й сон такий снився! Мої стоять на роботі! Смалять цигарки! І патякають! Всесвітні проблеми розв'язують! А гасло на фасаді поновити нікому! Нових слів придумати нікому! Усі прогресивки й авансу чекають! Коли ж тут працювати? Ну й роботка! Ну й роботяги! Де б собі таку роботу знайти?
Стратон Стратонович на хвильку зупинився, обперся об одвірок, ніби збирався перепочити, потім обвів поглядом співробітників.
— Неначе й усі в наявності…— мовив він, хоч уже побачив, що того, кого йому треба, тут нема. Та виду не подав. — До роботи з собакою не заженеш, а язиками об піднебіння поляпать — усі готові.
Він зиркнув на Панчішку. Той враз порожевів. Понюхно протягнув своє звичне "да-а" і замовк.
— Що "да"? — учепився за це коротеньке слово Ковбик.
— Ви слушно сказав, Стратоне Стратоновичу, я з вами цілком згодний. Я йшов працювати…
— Так що вас затримало?
— Я думав, може, збори?..
— Думав, думав… Які збори в курильні, та ще зранку? А ви, Хлівнюк, вео заступника директора, куди дивитесь?
— Ось! — показав Клавдій Миколайович на графин.
— Що ось? Що ось? Що ви мені показуєте на графин? Палить після вчорашнього, чи що?